Доводи розсудку

Далi, як заведено, iшла iсторiя пiднесення давнього та шанованого сiмейства: як воно вперше оселилося в Чеширi i, як потiм згадувалося в iсторичних працях сера Вiльяма Дагдейла, подарувало округовi кiлькох шерифiв та представникiв у трьох парламентах пiдряд; як виявляли його сини вiрнiсть коронi i як було iх вшановано баронетським титулом у перший рiк правлiння Карла II, з перелiком усiх Мерi та Елiзабет, з якими вони одружувались; усе це становило цiлi двi сторiнки форматом в одну дванадцяту частину аркуша та закiнчувалося гербом i девiзом: «Головний маеток Келлiнч-холл, що в графствi Сомерсет»; пiсля чого – знову рукою сера Волтера – було написано: «Можливий спадкоемець – мiстер Вiльям Волтер Еллiот, правнук другого сера Волтера».

Марнославство було головною рисою характеру сера Волтера, цiлком задоволеного собою та своiм становищем. Вiн був надзвичайно вродливим за часiв своеi молодостi; залишався гарним i в п'ятдесят чотири роки.

Лише деякi жiнки так дбають про свою вроду, як пiклувався про неi сер Волтер; i навряд щоб камердинер якогось новоспеченого лорда мiг бути бiльш задоволений тим мiсцем, яке йому належало в суспiльствi. Вище, нiж благословення краси, сер Волтер ставив лише благословення баронетства; i, поеднуючи в собi цi дари, вiн був постiйним об'ектом найтеплiшого самошанування й захоплення собою.

Проте його привабливiсть i титул вартi були такоi вдячливостi, адже лише завдяки iм вiн знайшов дружину, якiй значною мiрою поступався в усiх iнших вiдношеннях.

Ледi Еллiот була чудовою жiнкою, розумною i люб'язною; ii судження та вчинки, окрiм хiба що юноi легковажностi, через яку вона зробилася ледi Еллiот, нiколи потiм не мали потреби у виправданнях. Вона пристосовувалася до його вразливих мiсць, стримувала та приховувала iх, а також заохочувала тi його риси, що вважала гiдними, протягом сiмнадцяти рокiв.

Хоч ii неможливо було назвати найщасливiшою iстотою на свiтi, але домашнiх турбот, обов'язкiв дружби та дiтей було достатньо, щоб прив'язати ii до життя, i тому iй було важко з ним розлучитися, коли довелося покинути iх.

Важко матерi залишити у спадок трьох дочок, iз яких двом старшим шiстнадцять i чотирнадцять рокiв; набагато важче довiрити iх керуванню та опiкуванню нерозумного й самовдоволеного батька.