Чуття і чутливість

Вiдтодi, коли, породичавшись iз сером Джоном, мiсiс Дженнiнгс познайомилася з полковником Брендоном, iй дуже кортiло, щоб вiн вдало одружився; а ще iй завжди кортiло знайти доброго чоловiка для кожноi вродливоi дiвчини.

Вона мала ще й безпосереднiй зиск для себе, бо це давало iй поживу для безконечних жартiв на адресу обох. В гостях у Мiдлтонiв вона глузувала над полковником, а в гостях у Дешвудiв – над Марiанною. Перший, здавалося, залишався до цих дружнiх кепкувань абсолютно байдужим, доки йшлося про нього самого; Марiанна ж спочатку нiчого не второпала, але коли зрозумiла, куди хилить мiсiс Дженнiнгс, то не знала, чи то смiятися над абсурднiстю цих жартiв, чи то засуджувати iх непоштивiсть, бо вона вважала iх виявом неповаги до похилого вiку полковника i його гiдного жалю холостяцького стану.

Мiсiс Дешвуд не могла вважати молодшого за неi на п’ять рокiв чоловiка таким старезним дiдуганом, яким вiн постав у дiвочiй уявi ii дочки. Тому вона спробувала захистити мiсiс Дженнiнгс вiд звинувачень у намаганнi покепкувати з його поважного вiку.

– Але ж, мамо, ти не можеш заперечувати смiховиннiсть подiбних припущень з ii боку, хоча i не вважаеш iх навмисними i недружелюбними. Звiсно, полковник Брендон молодший за мiсiс Дженнiнгс, але все ж вiн достатньо старий, щоб бути моiм чоловiком, i навряд чи вiн колись оживе i покохае, бо через свою старiсть уже встиг забути про це почуття. Це просто смiшно! Коли ж чоловiковi слiд бути байдужим до подiбних жартiв, як не у старому та немiчному вiцi?

– Немiчному?! – здивувалася Елiнор.

– А хiба ти не чула, як вiн скаржився на ревматизм? І хiба ця немiч не е звичайнiсiнькою ознакою похилого вiку?

– Дитино моя, – розсмiялася мiсiс Дешвуд, – якщо мiркувати таким чином, то ти мусиш перебувати в безперервному страховi через мою немiчнiсть; ти мусиш вважати чудом те, що я дожила до похилого вiку в сорок рокiв.

– Мамо, ти до мене несправедлива. Я чудово розумiю: полковник Брендон ще не настiльки старий, щоби його друзi почали побоюватися, що вiн помре. Може, вiн iще двадцять рокiв протягне. Але в тридцять п’ять уже надто пiзно думати про одруження.

– Коли чоловiковi тридцять п’ять, а жiнцi сiмнадцять, – мовила Елiнор, – то, може, краще було б i не думати про шлюб.