Чуття і чутливість

Але ж це не причина тримати в невiданнi нас!

– Тримати в невiданнi нас? Серденько, ти дорiкаеш Вiллоубi i Марiаннi за потаемнiсть? Це вже справдi дивно! Адже щодня твiй погляд дорiкав iм за необережнiсть!

– Менi потрiбен доказ не iхньоi взаемноi симпатii, – сказала Елiнор, – а того, що вони зарученi.

– Я нiтрохи не сумнiваюся нi в тому, нi в другому.

– Але ж нi вона, нi вiн анi словом вам про це не обмовилися!

– Навiщо менi слова, коли вчинки говорять набагато виразнiше? Здаеться, його ставлення до Марiанни i до усiх нас, в усякому разi, за останнi пiвмiсяця, неспростовно доводило, що вiн кохае ii i бачить в нiй свою майбутню дружину, а до нас почувае приязнь близького родича, чи не так? Хiба ми не розумiли одне одного цiлком? Хiба його погляди, його манера триматися, його шаноблива i дбайлива увага не просили моеi згоди на iхнiй шлюб щодня i щогодини? Елiнор, дитино моя, хiба ж можна сумнiватися в тому, що вони зарученi? Звiдки в тебе такi пiдозри? Хiба можливо, щоб Вiллоубi, безперечно знаючи про кохання твоеi сестри до нього, попрощався б iз нею, ймовiрно, на довгi мiсяцi i не зiзнався у взаемностi? Щоб вони розсталися, не обмiнявшись клятвами?

– Мушу визнати, – вiдповiла Елiнор, – що про iхнi заручини свiдчать усi обставини, окрiм однiеi.

І ця обставина – iхне повне мовчання з цього приводу, i для мене воно майже переважуе iншi свiдчення.

– Та що ти таке кажеш! Поганоi ж думки ти мусиш бути про Вiллоубi, якщо пiсля того, як вони так вiдкрито i постiйно шукали товариства одне одного, природа iхнiх стосункiв здатна викликати в тебе сумнiви! Невже ти думаеш, що вiн увесь цей час придурювався? Ти вважаеш, що вiн до неi байдужий?

– Нi, я так не думаю.

Вiн не може не кохати ii, i я впевнена, що вiн ii кохае.

– Дивне якесь кохання, якщо вiн покидае ii з тiею безтурботнiстю, з тiею байдужiстю до майбутнього, якi ти йому приписуеш!

– Не забувайте, мила матiнко, що я нiколи не вважала, наче все вже вирiшено. Не заперечую – у мене були сумнiви, але вони слабшають i, ймовiрно, скоро зовсiм розвiються.

Якщо ми дiзнаемося, що вони листуються, то всi моi побоювання будуть даремними.

– Оце так поступка! Якщо ти побачиш, що iх у церквi благословляе священик, то тiльки тодi, мабуть, погодишся, що вони мають намiр одружитися. Не смiши мене! Але менi такi докази не потрiбнi. На мою думку, не вiдбулося нiчого, що могло б виправдати подiбне недовiр’я. Нi тiнi потайливостi, нi приховувань, нi вдавання.