Менсфілд-парк

Кiмнати були завеликi, щоб вона могла почуватися в них вiльно; хоч би до чого вона торкалася, iй ставало лячно, щоб, бува, чогось не розбити, не поламати; вона ходила по домi тихенько, завжди немовби чимось перестрашена, i дуже часто тiкала до своеi кiмнати, щоб виплакатися на самотi; i ця дiвчинка – про яку вечорами, коли вона йшла спати, говорили, що вона, здаеться, справдi розумiе, як iй пощастило, – щовечора плакала у лiжку.

Так минув тиждень, i з ii скромноi, непоказноi поведiнки неможливо було щось запiдозрити, поки одного ранку ii кузен Едмунд, молодший iз двох синiв, не побачив, що вона гiрко плаче на сходах.

– Люба моя кузино, – сказав вiн з усiею делiкатнiстю, що була притаманна його благороднiй вдачi. – Що сталося?

І, сiвши з нею поруч на сходинцi, вiн намагався побороти ii знiчення, викликане тим, що ii захопили зненацька, i вмовляв ii сказати вiдверто, у чому рiч. Може, вона нездужае? Чи хтось на неi розгнiвався? Чи вона посварилася з Марiею i Джулiею? А може, не зрозумiла чогось у навчаннi, – якщо так, вiн радо усе пояснить.

Чи може вiн якось ii втiшити чи щось зробити для неi?

Довгий час вiн не мiг добитись будь-якоi вiдповiдi, окрiм «нi, нi… нiчого… нi, дякую»; але вiн наполягав – i, лише коли завiв розмову про ii рiдну домiвку, а вона розплакалася ще дужче, вiн збагнув, у чiм причина ii страждань. Вiн спробував ii втiшити.

– Ти сумуеш за мамою, люба Фаннi, – сказав вiн, – i це значить, що ти добра дiвчинка. Та пам’ятай, що ти зараз у своiх рiдних, у друзiв, i вони всi тебе люблять, i всi хочуть, щоб ти була щаслива.

Ходiмо до парку, i ти розкажеш менi про своiх братiв i сестер.

Пiд час подальшоi розмови вiн дiзнався, що, хоч усi брати й сестри були дорогi дiвчинцi, одного з них вона любила найдужче.

То був Уiльям, – про нього вона найчастiше згадувала, за ним скучила найдужче. Уiльям, старший брат – на рiк старший вiд неi, – був ii незмiнним супутником i справжнiм другом; вiн завжди заступався за неi перед матiр’ю (у якоi був улюбленцем).

Уiльям не хотiв, щоб вона iхала з дому; вiн казав, що буде дуже, дуже сумувати за нею.

– Але ж вiн, мабуть, писатиме тобi листи.

Так, вiн обiцяв… але сказав, нехай вона напише першою.

– І коли ж ти напишеш?

Вона похнюпилася i непевно вiдповiла, що не знае; у неi немае паперу.

– Ну, якщо лише в цьому справа, я тобi дам i папiр, i все письмове приладдя; i можеш писати свого листа, коли захочеш.