Нортенґерське абатство

Коли б ви i справдi так думали, ви були б глибоко нещаснi.

– Анiскiльки. Не вдаватиму, що вiн менi зовсiм не сподобався. Але коли я читаю «Удольфо», менi здаеться, що нiхто у свiтi не зможе зробити мене нещасною. О, це жахливе чорне покривало! Ізабелло, люба моя, я впевнена, що пiд ним скелет Лорентiни.

– Як дивно, що ви досi не читали «Удольфо». Мiсiс Морланд, мабуть, не любить романiв?

– Нi, любить. Вона сама часто перечитуе «Сера Чарльза Грандiсона».

– «Сера Чарльза Грандiсона»? Але його так важко читати! Пам’ятаю, мiс Ендрюс i першого тому не могла подужати.

– Цей роман зовсiм не схожий на «Удольфо», але, на мою думку, вiн цiкавий.

– Невже? Ви мене дивуете. Менi здавалося, що ця книжка просто нестерпна. Але Кетрiн, люба моя, ви вже придумали, що вдягнете на голову сьогоднi ввечерi? Я твердо вирiшила в усiх випадках одягатись точнiсiнько так, як ви. Знаете, чоловiки iнодi звертають на це увагу.

– Але ж для нас це неважливо? – невинно спитала Кетрiн.

– Неважливо? О Боже! Я взяла собi за правило нiколи не зважати на iхню думку.

– Справдi? Нiколи цього не помiчала. Зi мною вони завжди дуже добре поводилися.

– О, вони такими тiльки прикидаються. Це найзарозумiлiшi iстоти у свiтi, якi уявляють себе бозна-ким. До речi, я вже разiв сто збиралася вас запитати, але весь час забуваю: хто вам бiльше подобаеться – брюнети чи блондини?

– Важко сказати. Я ще нiколи про це не думала.

– Дуже добре, Кетрiн. Вiн такий i е. Я не забула вашого опису мiстера Тiлнi: «смагляве обличчя з темними очима й не дуже темне волосся». Що ж, у мене iнший смак. Я вiддаю перевагу свiтлим очам, а блiдi обличчя подобаються менi бiльше, нiж смаглявi. Адже ви не видасте мене, якщо зустрiнете кого-небудь iз ваших знайомих з такою зовнiшнiстю?

– Видати вас? Що ви маете на увазi?

– О, не мучте мене. Менi здаеться, я надто багато сказала.

Кетрiн, трохи здивувавшись, пiдкорилась. Помовчавши кiлька хвилин, вона вже була готова повернутися до того, що зараз цiкавило ii понад усе, – до скелета Лорентiни, однак подруга цьому завадила, вигукнувши:

– Ради Бога, ходiмо з цього кiнця зали! Можете собi уявити, ось тi двое нахабних молодикiв уже пiвгодини дивляться на мене. Вони дiють менi на нерви. Погляньмо в книжцi, хто ще прибув до Бата. Навряд чи вони пiдуть за нами.