Мандри Гуллівера

Сенс епiзоду в тому, що Свiфт на той час вважав свое призначення в Дублiн не просто виявом невдячностi королеви Анни, яка не змогла гiдно оцiнити полiтичноi послуги Свiфта; вiн сприйняв це як крах своеi кар'ери i полiтичну смерть. Коментатори твору Свiфта пропонують найрiзноманiтнiшi iнтерпретацii цього мiсця. Зокрема, пiд Гуллiвером розумiють i вiконта Болiнброка, який врятувався вiд гнiву вiгiв у Францii. Читаючи протокол обшуку Гуллiвера, сучасники вгадували дiяльнiсть Роберта Уолпола, всемогутнього першого мiнiстра в новому торiйському урядi, який очолював розшукову службу.

У звинувачувальному актi проти Гуллiвера упiзнавали стиль звинувачувальних документiв проти Болiнброка пiсля змiни уряду.

У другiй частинi Гуллiвер перебувае у велетнiв, у державi Бробдiнгнег. Це квiтуча, аграрна краiна. На вiдмiну вiд лiлiпутiв, ii мешканцi миролюбнi, великодушнi, вони мирно працюють. Мiж королем i пiдданими патрiархально простi, довiрчi взаемини. Король мудрий i справедливий, йому чужi iнтриги, методи його правлiння гуманнi.

Вiн «усе мистецтво правлiння обмежуе найтiснiшими рамками i пiдходить до нього лише з вимогами здорового глузду, розумностi, справедливостi, лагiдностi, швидкого розв'язання карних i громадянських справ». Багато в чому вiн нагадуе «короля-фiлософа» Пантагрюеля з книги Ф. Рабле, який передбачив просвiтницькi iдеi «освiченого абсолютизму».

З доказами добробуту краiни Гуллiвер стикаеться на кожному кроцi, часом вони представленi по-раблезiанському бурлескно. Так, ледве потрапивши на острiв, Гуллiвер спотикаеться об стебла пшеницi, нiби об лiсовий бурелом.

У нього кидають горiхом, як бомбою, завалюють купою яблук, заштовхують у порожню кiстку, вiн тоне у чашцi з молоком тощо.

Примушують нас згадати Рабле й описи iнших ризикованих ситуацiй, у якi потрапляе Гуллiвер: дитина засовуе його в рот, мавпа годуе його силомiць, як свое дитинча, собака хапае його у пащу. Молодi дами бавляться ним як живою iграшкою, незважаючи на його природне почуття сорому.

По-раблезiанському гротескне обiгрування життя тiла, реалiй предметного свiту ми знаходимо у творi майже на кожнiй сторiнцi.

Не тiльки патрiархальна iдилiчнiсть у раблезiанському дусi притаманна цiй частинi. Свiфт виказуе свое скептичне ставлення до людини як такоi. На вiдмiну вiд думок Спiнози, Дж. Локка, фiлософiв-просвiтникiв про досконалiсть людськоi природи вiн показуе вiдноснiсть, а зрештою, й мiзернiсть усiх фiзичних i розумових здiбностей людини.