Мандри Гуллівера

Протиставлення здичавiлих людей i коней, що «окультурилися», мае сатиричний, гротескний гатунок i виступае прикладом «матерiалiзацii» метафори (брутальнi порядки в суспiльствi втiлюються у поведiнцi здичавiлих людей). Але це згущення похмурих барв мае ще полемiчну спрямованiсть проти роману Д. Дефо «Робiнзон Крузо», в якому, навпаки, поетизовано буржуазну пiдприемливiсть, тверезу розсудливiсть i сувору протестантську моральнiсть сучасного англiйця. Як бачимо, погляди Дефо i Свiфта на англiйське життя i людську природу суттево рiзнилися.

Полемiзуе Свiфт з Дефо i в попереднiй, третiй, книзi. Цивiлiзацiя, свiт технiки i науки, всi галузi застосування людського розуму не тiльки не слугують людинi, а й спрямованi iй на шкоду. Розум набувае у зображеннi Свiфта гатунку вiдiрваного вiд життя рацiоналiзму.

Як можна переконатися, рiзниця мiж двома романами суттевiша, нiж протиставлення Робiнзона, що «цивiлiзувався», i егу, що здичавiли. Обидва письменники, як представники свого часу, провiдним началом у життi людини вважали локкiвський розум, ratio.

Проте автор «Робiнзона» показуе рацiоналiзм в оптимiстичному дусi, як мiцну опору в життевiй боротьбi; автора ж «Гуллiвера» рацiоналiзм, навпаки, настроюе на скептичний лад. Вiн скрiзь знаходить «розум» або егоiстичний, в дусi Т. Гоббса (як у лiлiпутiв), або вiдiрваний вiд життя (як у лапутян), або деiндивiдуалiзований (як у розумних коней), або переконуеться у неможливостi мiряти реальнiсть мiркою абсолютного розуму (як у краiнi велетнiв). Своею критикою антигуманного здорового глузду Свiфт угадуе наперед Г. Фiлдiнга, який також заперечуватиме ту ж саму локкiвську абсолютизацiю здорового глузду в моральнiй царинi (пор. образ егоiста i лицемiра зi здоровим глуздом Блайфiла в «Історii Тома Джонса, знайди»).

В останнiй частинi Свiфт вiдходить вiд тону безпристрасного оповiдача i коментатора i висловлюе в палких монологах гiрке розчарування в людствi з його схильнiстю спрямовувати даний йому вiд природи розум проти самого себе, замiсть того, щоб самовдосконалюватися.

Так, ще фактично на початку просвiтницького руху, Свiфт вiдобразив його неявнi вади. Для таких настроiв були своi фiлософськi причини. Пануючий напрям доби, англiйський емпiризм, вiдкинувши барокову метафiзику, позбавив себе принциповоi можливостi фiлософськи обгрунтовувати iдеальнi поняття, а, фiксуючи розум на скiнченному, – можливостi продуктивно шукати сенс життя в нескiнченностi людського розуму, дiяльностi.