Оповідь Артура Гордона Піма

Друга причина: подii, про якi я мав розповiсти, видаються настiльки незвичайними i чудесними (та й нiхто, з огляду на обставини, не мiг би пiдтвердити правдивiсть моiх слiв, крiм хiба одного свiдка, але й той напiвiндiанець), що я мiг би сподiватися лише на вiру з боку своеi родини та тих друзiв, котрi, знаючи мене все життя, не мають пiдстав сумнiватися в моiй правдивостi, тодi як широка публiка найiмовiрнiше поставилася б до моеi щироi оповiдi як до безсоромноi, хоч i мудрованоi вигадки. Проте чи не найголовнiшою причиною того, чому я не здався на умовляння доброзичливцiв, була невiра у своi таланти.

Серед вiргiнських джентльменiв, якi виявили надзвичайний iнтерес до моiх розповiдей, а надто тих, де йшлося про моi вимушенi мандри в Антарктичному океанi, був мiстер По, якого незадовго до нашоi з ним зустрiчi призначили редактором «Пiвденного лiтературного вiсника», щомiсячного журналу, який видавав мiстер Томас У Уайт у Ричмондi. Вiн, як i iншi, наполегливо радив менi приготувати повний звiт про все, що менi довелося спостерегти й пережити, i покластися на проникливiсть та здоровий глузд читачiв – i вiн переконливо доводив, що хай би як невмiло виклав я своi думки, сама невправнiсть автора, якщо така матиме мiсце, забезпечить книжцi бiльше шансiв бути прийнятою як правдива оповiдь про дiйснi подii.

Та попри його наполегливi умовляння, я так i не зважився зробити, як вiн менi радив. Згодом вiн запропонував (переконавшися, що я затявся на своему), щоб я дозволив йому описати моi найпершi пригоди – вiн, мовляв, грунтуватиметься на викладених мною фактах i надрукуе iх у «Пiвденному вiснику» як художню повiсть iз вигаданим сюжетом.

Я не бачив пiдстав не погодитись i поставив тiльки за умову, щоб у повiстi було використане мое справжне прiзвище. Отже, два уривки з цiеi нiбито художньоi повiстi з’явилися друком у сiчневому та лютневому номерах «Пiвденного вiсника» за 1837 рiк, i для того, щоб нiхто не засумнiвався в белетристичностi згаданого твору, в змiстi журналу бiля вищеназваних уривкiв було вказане прiзвище мiстера По.

Читачi сприйняли цю лiтературну хитрiсть зовсiм не так, як я собi припускав, бо, незважаючи на видимiсть вигадки, якою так майстерно була замаскована розповiдь про деякi з моiх пригод, надрукована у «Вiснику» (причому жоден факт не був змiнений чи спотворений), я виявив, що читачi зовсiм не схильнi сприймати ii за вигадку, i на адресу мiстера По надiйшло кiлька листiв, де висловлювалася тверда переконанiсть у протилежному.