Оповідь Артура Гордона Піма

Школярi, одначе, здатнi творити чудеса, коли iм треба одурити старших, i, я переконаний, нi в кого з наших друзiв у Нантакетi не виникло найменшоi пiдозри в тому, що жахлива та неймовiрна iсторiя, розказана кiлькома матросами в мiстi про те, як вони налетiли в морi на невiдоме суденце й пустили його на дно з тридцятьма або сорока бiдолахами на борту, мала стосунок до «Арiеля», до мого приятеля чи до мене самого. Ми з Огастесом не раз потiм поверталися в розмовi до цiеi iсторii – i щоразу здригалися вiд жаху.

Пiд час однiеi з таких розмов мiй друг щиро признався менi, що нiколи в життi не переживав такого болiсного переляку, як у ту мить, коли на борту нашого суденця раптом усвiдомив, що вiн смертельно п’яний, i вiдчув, що вiн летить у прiрву, на днi якоi клубочаться виннi випари.

Роздiл другий

З огляду на властивостi, притаманнi самiй людськiй природi, та на суспiльнi упередження й забобони, ми не здатнi робити слушних висновкiв навiть iз найочевиднiших подiй. Можна було б припустити, що катастрофа на зразок тiеi, про яку я щойно оповiв, надовго вiдiб’е в мене охоту вибиратися в морськi мандри.

Навпаки, нiколи не вiдчував я такого палкого потягу до безумних пригод, без яких неможливе життя мореплавця, як через тиждень пiсля нашого чудесного порятунку. Цього короткого часового перiоду виявилося цiлком досить, щоб iз моеi пам’ятi стерлися похмурi барви недавньоi страшноi пригоди i в яскравому свiтлi постали всi ii збудливi мазки, вся ii мальовничiсть. Нашi розмови з Огастесом ставали усе частiшi i з кожним днем цiкавiшi. Його манера розповiдати про своi морськi пригоди (здебiльшого вигаданi, як я тепер здогадуюся) цiлком вiдповiдала моiй екзальтованiй вдачi i знаходила вiдгук у моiй палкiй, хоч i дещо трагiчнiй уявi. Дивно, що моя любов до морських мандрiв найдужче пробуджувалася тодi, коли вiн описував випадки найжахливiших страждань i розпачу. Свiтлi тони в його картинах мало мене хвилювали. Менi ввижалися корабельнi аварii i голод; смерть або животiння в полонi у кровожерливих дикунiв; життя в журбi та в сльозах на якiй-небудь похмурiй та голiй скелi посеред неозорого i незбагненного океану. Згодом мене запевняли, що такi видiння або жадання – бо видiння й справдi переходили в палкi жадання – властивi всiм людям, схильним до меланхолii, але в той час я сприймав iх як пророчi зблиски доленосних накреслень, що iм я мушу в якiйсь мiрi пiдкорятися. Огастес повнiстю перейнявся моiми настроями.