Оповідь Артура Гордона Піма

Але менi так i не вдалося збагнути, звiдки взявся тут Тигр, i пiсля того як я розглянув та вiдкинув безлiч припущень, я мусив задовольнитися радiсним усвiдомленням, що вiн зi мною й вiдтепер дiлитиме мою гнiтючу самоту та втiшатиме мене своiми ласками. Бiльшiсть людей люблять своiх собак, але до Тигра я плекав почуття набагато палкiше, нiж то звичайно бувае, i, думаю, жодне живе створiння не заслуговувало цього бiльше, нiж вiн. Сiм рокiв був вiн моiм нерозлучним товаришем i дуже часто проявляв тi благороднi якостi, за якi ми так цiнуемо друзiв-тварин.

Я врятував його малим цуценятком, видерши з лап у малого негiдника, який хотiв його втопити i вже накинув йому на шию зашморг, а вже дорослим собакою, десь рокiв через три, вiн повернув менi борг вдячностi – врятував мене вiд палицi вуличного грабiжника.

Намацавши годинника, я притулив його до вуха i з’ясував, що вiн знову зупинився. Але це мене анiтрохи не здивувало, бо мiй хворобливий стан свiдчив, що, як i попереднього разу, я проспав дуже довго, але скiльки точно, я, звичайно, знати не мiг.

У мене почалася гарячка, нестерпно мучила спрага. Я став мацати рукою навколо ящика, шукаючи глек, де ще залишалося трохи води, але в мене не було свiтла, бо свiчка згорiла до самого гнiзда в лiхтарi, а коробка з сiрниками теж заподiлася невiдомо куди. Нарештi я знайшов глека, але вiн був порожнiй; очевидно, Тигр не змiг опертися спокусi й вихлебтав воду, а також зжер рештки баранини – я знайшов бiля входу в ящик гладенько обгризену кiстку. За протухлим м’ясом жалкувати не випадало, але подумавши про те, що в мене не лишилося нi краплi води, я геть занепав духом. Я так ослаб, що вiд найменшого поруху чи зусилля мене тiпало, наче в лихоманцi. На додачу до моiх напастей бриг шалено гойдало i нахиляло на всi боки, i бочки з-пiд китового жиру, якi лежали на моему ящику, здавалося, от-от обваляться й загородять единий вихiд iз мого сховку. Крiм того, я страшенно мучився вiд нападiв морськоi хвороби. Всi цi обставини сповнили мене рiшучiстю пробратися, попри всi перешкоди, до люка i просити допомоги, перш нiж я втрачу останнi сили й узагалi не зможу рушити з мiсця. Прийшовши до такого рiшення, я знову став нишпорити рукою в пошуках сiрникiв та свiчок. Коробку з сiрниками я кiнець кiнцем таки намацав, але свiчок там, де я iх сподiвався знайти, не виявилося (хоча я дуже добре запам’ятав мiсце, куди iх поклав), i тому я поки що припинив пошуки i, звелiвши Тигровi лежати тихо, негайно подався в дорогу до люка.