Тотем і табу

Те саме повторюе Леонардо у «Трактатi про малярство», де вiн, здаеться, захищае себе вiд закидiв щодо браку релiгiйностi:

«То нехай огудники радше помовчують, бо така дiя е способом показати майстровi незлiченнi дива, i це також спосiб полюбити великого Винахiдника, бо воiстину велика любов випливае з великого знання коханого предмета, а якщо ти мало знаеш про нього, то й любитимеш мало чи взагалi не любитимеш».

У цих висловлюваннях Леонардо не варто шукати вагому психологiчну iстину, оскiльки вони цiлковито хибнi, i Леонардо мав знати це не гiрше за нас.

Неправда, буцiмто люди здатнi утриматися вiд любовi чи ненавистi, не вивчивши спершу предмет своiх почуттiв – навпаки, вони залюблюються iмпульсивно i керуються емоцiйними мотивами, якi не мають нiчого спiльного з пiзнанням i якi скорiше послаблюються роздумами чи мiркуваннями. Леонардо радше натякав, що любов, якою послуговуються люди, неналежна i необ’ективна, а треба любити, стримуючи афект i пiддаючи його розумовому опрацюванню; тiльки пiсля того, як вiн витримае iнтелектуальне випробування, можна давати йому волю. Отже, ми розумiемо, Леонардо хоче нам сказати, що такого способу тримаеться вiн, i що варто було б також усiм ставитися до любовi й ненавистi так, як вiн.

І здаеться, вiн такого способу справдi тримався. Вiн володiв своiми почуттями i пiддавав iх дослiдженню, вiн не любив, не ненавидiв, а питав себе, звiдки походить i що означае те, що йому випадае любити чи ненавидiти, тож, спочатку вiн поставав байдужим до добра i зла, до краси i потворностi.

У процесi дослiдження любов i ненависть втрачали своi етичнi ознаки i обидвi перетворювалися на однаковий iнтелектуальний iнтерес. Насправдi, Леонардо не був безпристрасним, йому не бракувало божественноi iскри тiеi непрямоi або безпосередньоi рушiйноi сили – il primo motore – людськоi дiяльностi. Вiн лише перетворив свою пристрасть на допитливiсть. Тодi вiн узявся до студiй з тiею наполегливiстю, сталiстю i глибиною, що випливае з пристрастi, i на злетi iнтелектуальних звершень, коли знання було здобуто, вiн дозволив тривалий час стримуваним афектам вирватися i плинути вiльним струменем, як рукав рiчки, що здобув собi власне русло. На висотi пiзнання, осягнувши велику частину цiлого, охоплений вiдчуттям патосу, вiн в екстатичних виразах вихваляв велич тiеi частини творiння, яку вивчав, або, ховаючись у релiгiйнi шати, – велич Творця. Сольмi правильно розгадав цей процес перетворення у Леонардо.