По той бік принципу задоволення

То як узгоджуеться з принципом задоволення те, що свое болiсне переживання дитина повторюе у виглядi гри? Можливо, вiдповiдь на це запитання полягае в тому, що вiдхiд виступае передумовою радiсноi подii повернення, яке, насправдi, е метою гри? Цьому припущенню суперечить спостереження, яке показуе, що перший акт, вiдхiд, iнсценiзувався заради самого себе, заради головноi забави, i набагато частiше, нiж уся гра загалом, доведена до приемного завершення.

Аналiз одного окремого випадку не може переконливо розв’язати проблему.

Об’ективне мiркування схиляе до враження, що дитина зробила це переживання предметом своеi гри з iнших мотивiв. Початково малюк грав у ситуацii пасивну роль, вiн зазнав переживання, а тепер ставить себе в активну позицiю, повторюючи той самий досвiд у формi гри, попри те, що досвiд пов’язаний iз невдоволенням. Це спонукання можна було пов’язати з прагненням до оволодiння [Bemachtigungstrieb], яке виникае незалежно вiд того, чи приемним е спогад як такий, чи нi. Утiм, можна спробувати дати ситуацii iнше тлумачення. Вiдкидання предмета так, щоб вiн зник з очей, може бути задоволенням згнiченого в реальному життi iмпульсу помсти матерi за те, що вона пiшла геть, i може мати значення бунту: «Так, iди геть, ти менi не потрiбна, я сам тебе вiдсилаю геть». Той-таки хлопчик за рiк по тому, як я спостерiгав його за його першою грою, мав звичку кидати об пiдлогу iграшкою, на яку вiн гнiвався, i наказувати: «Йди на вiйну!»; йому тодi розповiдали, що його батька немае вдома тому, що вiн на вiйнi, а малий нiтрохи не переймався вiдсутнiстю батька, але ясно виявляв небажання того, щоб хто-небудь заважав йому самому володiти увагою матерi[7 - Коли малому було п’ять i три чвертi рокiв, його мама померла. Тепер, коли вона справдi пiшла, хлопчик не виявив жалю за нею. Щоправда, народження другоi дитини перед тим викликало у нього сильнi ревнощi (прим. авт.).]. Ми знаемо приклади iнших дiтей, якi намагаються висловити подiбнi агресивнi iмпульси, вiдкидаючи геть предмети, замiсть осiб[8 - Пор. Eine Kindheitserinnerung aus “Dichtung und Wahrheit” в Imago, 1917, V, с. 49 (прим. авт.).]. Тут виникае сумнiв, чи може прагнення психiчно переробити будь-яке сильне враження, повнiстю оволодiти ним виявитися як щось первинне i незалежне вiд принципу задоволення. В обговорюваному випадку дитина могла повторювати у грi неприемне враження тiльки тому, що з цим повторенням було пов’язане iнше, але безпосередне задоволення.