Знайти Атлантиду. Подорож у безодню

Але зараз у неi склалося враження, що Нестора не стало. Тобто його тiло сидить поряд, та самого хлопця немае. Наче бiля неi сидить манекен. Вона намагалася ще раз заговорити до хлопця, та вiн не реагував. Катя вiдчувала, що з нею щось вiдбуваеться, але не могла зрозумiти, що саме. Вона вiдчула, що Нестор для неi е важливою людиною. Виявилося, що коли вiн не розмовляе з нею, й iгноруе ii, то iй стае некомфортно й навiть боляче. Вона знову згадала фрагмент казки «Снiгова королева». Потiм знову обернулася на аудиторiю.

Якийсь незрозумiлий калейдоскоп вiдчуттiв i думок роiвся в головi. Раптом його обiрвав голос професора:

– Шановнi студенти, ми щойно стали свiдками цiкавоi суперечки. Я пообiцяв вашiй колезi озвучити своi гiпотезу, що на територii Украiни могла бути така фантастична доiсторична краiна, як Атлантида.

Усi замовкли i прикипiли поглядами до Івана Андрiйовича. Вони були заскоченi поворотом подiй i з цiкавiстю чекали, що буде далi.

– Та перш нiж я розпочну свiй виступ, я б хотiв запитати у вас, чи е в аудиторii студенти, якi мають заперечення щодо змiни теми заняття? – професор повiльно оглянув аудиторiю.

Жоден зi студентiв не пiдняв руки. І навiть тi, хто ще кiлька хвилин тому намагалися жартувати щодо розкопок у Холмi, мовчали i уважно дивилися на професора. Можливо, хтось знову про себе подумав: «Блiн, такий семiнар перегадили», – але суперечка була цiкавiшою. Комусь могло здатися, що професор намагаеться уникнути ii й шукае приводу все припинити. Та Іван Андрiйович дуже швидко зняв усi сумнiви, заявивши, що семiнар вiн обов’язково проведе пiд час наступноi лекцii.

Тож аудиторiя була готова слухати…

– Ок, – коротко промовив Іван Андрiйович. – Я погоджуюся на вашу пропозицiю щодо парi! Хай вашi колеги в кiнцi моеi доповiдi проголосують, чи може iснувати така гiпотеза, чи це вигадки i бажання возвеличити iсторiю нашоi землi! – майже вигукуючи, звернувся професор Войцеховський до опонетки.

Аудиторiя знову зiрвалася оплесками. Хтось плескав в долонi, хтось стукав руками по столi.

Хтось вигукував: «Вiват, професоре!» Це була атмосфера единого щирого пориву, яка бувае дуже рiдко, i яку так приемно вiдчувати. Так бувае пiд час футбольного матчу на стадiонi, коли тисячi очей i думок зосередженi на м’ячi, коли усi зриваються з мiсць, а потiм, мов по командi, в розпачi опускаються, чи зриваються на ноги, зводять руки до неба i обiймаються з навiть досi незнайомими людьми, якi за велiнням долi сидiли поруч.