Казки

Вискочив з гущавини вовк-сiроманець та й теж до коника:

– Я тебе з’iм!

– Не iж мене, вовчику-братику! Бо я з бiлого каменю, вкусиш мене – гострi зуби поламаеш!

Злякався вовк – як же йому без зубiв? Пiдняв морду до неба, завив з досади: у-у-у! А коник помчав далi.

Бiжить зеленими зворами, дрiмучими хащами, тiльки за ним шелестить. Добiг до потоку, а над потоком – руда лисичка, срiбну рибу форель ловить. Побачила коника:

– Конику, я тебе з’iм!

– Не iж мене, лисичко-сестричко! Я з гiр, з верхiв, зi снiгу злiплений, з того, що не розтае i влiтку.

– Усе ж я лизну, покуштую.

Метнувся коник навтьоки! Рiчку перескочив i помчав щодуху, лиш бiла грива мерехтить. А лисичка – за ним навздогiн. Коник тiкае – не втече, лисичка бiжить – не дожене. Але в коника тануть сили, утомився вiн, бiжучи з полонини. Вискочив на узлiсся, а на узлiссi – хата. І хто ж у вiкнi? Аничка надвiр виглядае! Побачила бiлого коника, вибiгла з хати. Лисиця вiд неi мерщiй сховалася в кущах, тiльки рудий хвiст майнув.

– Що ти за диво, бiле-бiлесеньке? – здивувалася Аничка.

– Я коник з овечого сиру, мене тато злiпив для тебе. Вiзьми з’iж мене, бо я смачний!

Зрадiла Аничка: це ж тато про неi дбае, бо дуже ii любить!

– Який ти, конику, гарний та бiлий! Може, ти не з сиру, а з сонячного промiння, тому що аж свiтишся! Я з’iм дiжки-бербеницi, а тобою буду гратися.

І Аничка дзвiнко засмiялася. Бо хiба осенi довго чекати? Не зогледишся, як i настане. Хiба далеко до Чорногори? Кониковi в три скоки.

Як дощик цвiте

Весна стояла в теплi та в сонцi, мов у повенi.

– Ми теж – наче сонечка! – похвалилися кульбабки. – Бо ми жовтi й променистi.

– Подумаеш! – обiзвалися з клумби тюльпани. – Нашi квiтки гарнiшi. Ми – як червонi чашi! І в кожнiй бджола або джмiль.

– Ми глянули на свiт i здивувалися, що в ньому стiльки весни, – мовили низенькi братки. – Тому ми – як здивованi очi.

– Я цвiту бiлими перлами, – забринiла на це конвалiя.

– А я – блакитними вiтрячками, – залепетав барвiнок.

– А я граю на дзвiнкiй сурмi! – подав голос жовтий нарцис.

– А я, а я! Таж я цвiту райським цвiтом! – зашумiла рожева райська яблунька бiля фонтана.

– А я, – сказав на це дощик, – зацвiту парасольками!

Закрапав – i справдi: на вулицях парасольки, на майданах парасольки, усе мiсто в парасольках, наче в лапатих яскравих квiтках.