Казки

Посади його лишень на мiй фартух, i вiн тобi нiчого не зробить, от i бери собi зi скринi золота, скiльки душi заманеться.

– Воно непогано! – мовив солдат. – Але що ж я мушу дати тобi за це, стара вiдьмо? Я гадаю, щось тобi потрiбно ж вiд мене?

– Нi, – мовила вiдьма, – я вiд тебе не вiзьму нi копiйки. Ти менi тiльки принеси старе кресало, яке там забула моя бабуся, коли спускалася туди востанне.

– Ну, перев’язуй мене мотузкою! – сказав солдат.

– Готово! – сказала вiдьма. – А ось i мiй картатий синiй фартух.

Полiз солдат на дерево, спустився в дупло i опинився, як i казала вiдьма, у великому проходi, де горiло кiлька сотень ламп.

Ось вiдчинив вiн першi дверi. У! Там сидiв пес i лупав на нього очима, такими завбiльшки, як чайнi чашки.

– Нiчогенький молодець! – мовив солдат, посадив його на вiдьомський фартух i набрав повну кишеню мiдних грошей. Потiм закрив скриню, знову посадив на неi собаку i попрямував до другоi кiмнати. Ой, ой! Там сидiв пес з очима як млинарськi колеса!

– Нема тобi чого витрiшки продавати, ще очi болiтимуть! – сказав солдат, посадив i цього собаку на вiдьомський фартух, та коли вiн побачив у скринi велику купу срiбла, викинув усi мiдяки i набив обидвi кишенi i ранець самим срiблом.

Тодi пiшов вiн до третьоi кiмнати. Ну й страхiття! У цього собаки очi були справдi такi величезнi, як Кругла вежа, i крутилися зовсiм як колеса.

– Доброго вечора! – мовив солдат i взяв пiд козирок. Такого собаки вiн ще нiколи не бачив!

Проте солдат не став довго роздивлятися, а посадив i його долi, на фартух, та й вiдкрив скриню.

Матiнко рiдна! Скiльки там було золота! На нього вiн мiг би купити весь Копенгаген, усiх цукрових поросят у торговок ласощами, всiх олов’яних солдатикiв, дерев’яних конячок, всi батiжки на свiтi! Оце справдi грошi! Солдат викинув усе срiбло з кишень i ранця i так набив золотом своi кишенi, ранець, кашкет i чоботи, що ледь-ледь мiг поворухнутися. Тепер уже вiн мав грошi! Вiн посадив собаку знову на скриню, зачинив дверi i гукнув нагору:

– Тягни мене нагору ти, стара вiдьмо!

– А кресало ти взяв? – спитала вiдьма.

– Отаке! Зовсiм забув! – сказав солдат, пiшов i взяв кресало. Вiдьма витягла його нагору, i вiн знов опинився на шляху; його кишенi, чоботи, ранець i кашкет були повнiсiнькi золота.

– Навiщо тобi це кресало? – спитав солдат.

– Це тебе не обходить, – вiдповiла вiдьма, – адже ти одержав грошi! А менi давай тiльки кресало.

– Дурницi! – сказав солдат.