Казки

Враз наче вогонь обпiк ii, i Елiза прокинулася. Був уже свiтлий день, i вона побачила, що поряд лежить кропива, така сама, як i та, що вона бачила увi снi.

Елiза швидко вийшла з печери, щоб одразу почати роботу.

Своiми нiжними руками рвала дiвчина жалку кропиву. Вона була як вогонь, ii руки вкрилися великими пухирями, але вона з радiстю терпiла бiль, бо лише так могла врятувати своiх любих братiв. Вона розiм’яла кожну стеблинку кропиви босими ногами i приготувала з неi зелену пряжу.

Коли зайшло сонце, прийшли брати i злякалися.

Елiза була нiма. Вони думали, що це новi чари лютоi мачухи. Але, коли вони глянули на ii руки, то зрозумiли, що це вона робить для них. Молодший брат заплакав, i де його сльози падали на руки сестри, там вона не вiдчувала бiльше болю, там зникали пекучi пухирi.

Цiлу нiч працювала Елiза, бо не хотiла вiдпочивати, поки не врятуе любих братiв. Наступного дня, поки лебедi лiтали, вона теж працювала, i хоч була самотня, нiколи час не минав так швидко, як зараз. Один панцир був уже готовий, вона почала другий.

Раптом залунав мисливський рiг. Елiзу охопив страх.

Звуки наближалися, вона почула гавкання собак. Перелякана, вбiгла Елiза в печеру, зв’язала кропиву, що ii зiбрала i витiпала, i сiла на неi.

У ту ж мить з кущiв вистрибнув великий пес, за ним ще кiлька. Вони голосно гавкали i стрибали навколо неi. За кiлька хвилин перед печерою з’явилися мисливцi. Найгарнiший з них був королем цiеi краiни. Вiн зупинився перед Елiзою. Нiколи вiн ще не бачив такоi прекрасноi дiвчини.

– Як ти опинилася тут, чудова дитино? – спитав вiн, але Елiза похитала головою. Вона не могла говорити, це коштувало б життя ii братам.

Вона сховала руки пiд фартух, щоб король не мiг бачити, як вона страждае.

– Ходiмо зi мною! – сказав вiн. – Ти не можеш тут лишатися. Коли ти така ж добра, як i прекрасна, я одягну тебе в шовк та оксамит, покладу золоту корону на твою голову, i ти житимеш у моему багатому палацi.

І вiн посадив ii до себе на коня. Елiза плакала й ламала руки, але король казав:

– Я бажаю лише твого щастя! Колись ти дякуватимеш менi!

З цими словами вiн погнав коня через гори.

Елiза сидiла попереду, а решта мисливцiв скакали за ними.

У променях призахiдного сонця дiвчина побачила чудове королiвське мiсто з палацами, баштами й церквами.

Король повiв ii до палацу, де у високих мармурових залах били фонтани, а на стiнах висiли мальовничi картини. Але Елiза не звертала нi на що уваги. Вона плакала й сумувала.