Легенда про квітозавра. Правдива казка для дорослих дітей

Викликайте дiтей!

Дi-джей миттю видобув iз сумки трохи затертий, але вiрний планшет i на своiй Фейсбук-сторiнцi написав:

«Чудлик потрапив у халепу. Йому потрiбна допомога. Берiть iз собою молодших братiв, сестер i приходьте о другiй годинi ночi в ботанiчний сад. Прихопiть вiдерця й лопатки. Збираемося бiля будиночка професора. Все дуже серйозно. Чекаю. Дудка».

Рiвно о другiй у призначеному мiсцi зiбралася величезна юрба дiтей i пiдлiткiв. Дi-джей крутився серед них, жваво щось пояснюючи.

Незабаром на ганку з’явився Чудлик. Побачивши його, дiти захоплено замахали руками i загудiли…

– Тихiше, тихiше, друзi моi! – вгамував iх професор. – Дотримуйте тишi, бо неподалiк чергують мiлiцiянти, якi можуть поцiкавитися, чому дiтвора так пiзно не спить. А зараз дозвольте всiм пояснити, навiщо ми з Дудкою викликали вас сюди. Нам потрiбна допомога. Внизу, он за тими деревами, знаходиться печера, де спить волошкова квiтозавриха. Наше завдання полягае в тому, щоб якнайшвидше вирити тунель вiд будиночка до печери i розбудити ii за допомогою сеансу музичноi терапii, який проведе наш хвацький Дудка.

Тодi е шанс, що Мама-Клумба прокинеться в доброму гуморi, встане з правоi ноги i не захворiе.

У цьому мiсцi промови з неба впало декiлька важких крапель.

– Дощ! – стурбовано сказав Дудка. – Вiн може нам зашкодити.

Всi пiдвели голови до неба, яке почала затягувати чорна грозова хмара. Якщо почнеться злива, дiти змокнуть i можуть застудитися.

Ситуацiя ставала загрозливою. І тодi Чудлик вдався до справжнього чаклунства, яке застосовував дуже рiдко, бо передусiм вiрив у науку.

– Травнева ноче, – гукнув вiн, здiйнявши руки до неба, – будь прихильною до нас! Ти, можливо, сердишся, адже дiти вночi повиннi спати, та дуже прошу, не обливай нас дощем. Почекай трохи, поки ми завершимо роботу.

– Хто це зi мною розмовляе? – запитала травнева нiч у пiвденного вiтру.

– Це професор Чудлик, – озвався вiтер шелестом дерев.

 – Вiн за свое життя не вбив жодноi тварини, не поламав жодноi гiлки i не скривдив жодноi людини.

– Раз так, то я допоможу йому. Гей, подруго, – звернулася нiч до грозовоi хмари, – вiдступи-но вбiк, не поспiшай розпускати своi мокрi коси.

І сталося диво. Хмара вiдступила i на небi знову засяяли зiрки.

– Дякуемо тобi, ноче! – неголосно гукнув професор, а дiти вдячно помахали iй руками.