Майже казка

Накинувши хустку на плечi, Ганна вiдчинила дверi, бо за стiльки рокiв у глухiй самотинi розiвчилася остерiгатися, забула боятися.

– Не лякайтеся, – заговорив до неi чоловiк, – я не з поганими намiрами, менi просто немае де заночувати. До колii дуже далеко, а потяг тiльки вранцi. Чи не пустите мене? Я вам вiддячуся…

– Добре, – вiдказала Ганна, – заходьте. Вона поставила на стiл кусень хлiба, кухоль молока, постелила лiжко. Той чоловiк був здалека. Вiн приiхав до своеi родички, яка мешкала тут поблизу, в сусiдньому селi i, як виявилося, померла кiлька рокiв тому.

Хату повалили, i тепер там розрiсся кущ бузини та бур'ян.

– Я довго мандрував по заробiтках. Коли повернувся, вже поховали матiр. Хотiв розшукати ii едину сестру, щоби лишити iй трохи грошей, вона завжди бiдувала… i теж запiзнився… – розповiдав чоловiк. Вiн був кремезний i засмаглий, з великими дужими руками. Чоло його вже позначили зморшки, хоч було йому, напевно, трохи за сорок. Вiн примружував очi, бо мабуть, погано бачив, немов ховав щось пережите.

Вiд нього вiяло силою, теплом i неспокоем, як вiд людини, яка довго блукала в життi, шукаючи собi мiсця. Ганна впiймала себе на думцi, що рада бачити цього незнайомця i що досi в ii хатi не було жодного чоловiка. Вона на якусь мить уявила собi, що то зовсiм невипадковий подорожнiй, якому немае де заночувати, а чоловiк, який вже давно живе тут з нею, в ii малiй хатi, який прийшов з роботи втомлений i вечеряе, щоби потiм лягти з нею в одне лiжко, а вранцi, прокинувшись, знову податися на роботу… І з тим чоловiком вони ростять дiтей, ведуть господарство i щонедiлi ходять у церкву…

– Я завдаю вам клопоту, – винувато пробурмотiв вiн, впiймавши на собi ii надто проникливий погляд.

 – вибачте, я вам заплачу, у мене е грошi… Стiльки рокiв я потратив на те, щоб заробити iх, i виходить – намарне.

Його рука сягнула в кишеню маринарки.

– Нi! – рвучко зупинила його Ганна, схопивши за руку. – Не треба!

Вiн, мабуть, хотiв заперечити, але вона, торкнувшись його вуст рукою, не дала йому промовити жодного слова.

– Краще притулiть мене, – прошепотiла вона.

Вiн пiшов на свiтанку. Ганна лежала у лiжку, немов пiд ковдрою все ще ховала свiй грiх, свiй сором, свою таемницю. Спустошена, але спокiйна, зажурена, але без жодноi думки. Вона навiть не спитала, як звати того чоловiка, а може, не запам'ятала? Адже iм'я саме по собi нiме. Це просто звуки, гарнi, приемнi чи не дуже. Порожнi, без жодного змiсту звуки, якi нiчого не можуть розповiсти.