Марія (Український)

Але якщо вона помре до замiжжя, то вiн мае перейти до ii бабусi по материнськiй лiнii, яка перебувае в Кiнгстонi.

Батько кiлька хвилин походив по кiмнатi. Думаючи, що наша конференцiя завершилася, я пiдвiвся, щоб пiти, але вiн повернувся на свое мiсце i, вказуючи на мое, продовжив свою промову таким чином.

–Чотири днi тому я отримав листа вiд пана де М*** з проханням про руку Марii для його сина Карлоса.

Я не мiг приховати свого здивування вiд цих слiв. Батько непомiтно посмiхнувся, перш нiж додати:

–Пан де М*** дае вам п'ятнадцять днiв на те, щоб прийняти чи вiдхилити його пропозицiю, i протягом цього часу ви приiдете до нас з вiзитом, який ви обiцяли менi ранiше.

Пiсля того, як ми про все домовилися, вам буде легко.

Добранiч, – сказав вiн, тепло поклавши руку менi на плече, – бажаю тобi щасливого полювання; менi потрiбна шкура ведмедя, якого ти вб'еш, щоб покласти ii в ногах мого лiжечка.

Гаразд, – вiдповiв я.

Мама простягнула менi руку i, тримаючи мою, сказала:

–Ми чекаемо на вас рано, будьте обережнi з цими тваринами!

За останнi кiлька годин навколо мене вирувало стiльки емоцiй, що я ледве помiчала кожну з них, i не могла взяти пiд контроль свою дивну i складну ситуацiю.

Марii погрожували смертю, обiцяли в нагороду за мое кохання жахливу вiдсутнiсть, обiцяли за умови, що я любитиму ii менше, а я мусив стримувати таку сильну любов, любов, яка назавжди заволодiла всiм моiм еством, пiд страхом того, що вона зникне з землi, як одна з утiкачок-красунь моiх мрiй, i що вiдтепер я виглядатиму в ii очах невдячним i нечутливим, можливо, лише через поведiнку, до якоi мене примушувала необхiднiсть i розум! Я бiльше не мiг чути ii зiзнань у зворушеному голосi; моi губи не могли торкнутися навiть кiнця однiеi з ii кiс.

Моя вона чи смертi, мiж смертю i мною, ще один крок до неi означав би ii втрату; а дозволити iй плакати, покинутiй, було випробуванням, яке було понад моi сили.

Боягузливе серце! Ти не змiг дозволити, щоб тебе поглинув той вогонь, який, погано прихований, мiг би поглинути ii? Де вона тепер, коли ти бiльше не б'ешся, коли днi i роки проходять повз мене, а я не знаю, що володiю тобою?

Виконуючи мiй наказ, Хуан Анхель на свiтанку постукав у дверi моеi кiмнати.

–Як ранок? -запитав я.

–Мало, пане господарю, дощу хочеться.

–Гаразд. Іди на гору i скажи Хосе, щоб не чекав мене сьогоднi.