Митькозавр із Юрківки (збірник)

Я певна: згодом хлопцi писатимуть своi оригiнальнi твори i лiпитимуть портрети шкiльних товаришiв, учителiв, а то й ще кого… А що робив улiтку ти? Зрозумiй мене правильно. Я не хочу втручатися, гм… у твое особисте життя, але менi хотiлось би знати, чим живеш ти, про що думаеш, чому вiддаеш вiльний час. Га, Вiкентiю?

Вiка зосереджено мовчав. Ну що вiн робив? Гуляв, грався з хлопцями, ходив у кiно, дивився телевiзор, бiгав, стрибав, повзав, лазив по деревах, катався на велосипедi, iздив до бабусi в Малин.

І зовсiм не думав розвивати в собi почуття прекрасного.

– Полишимо лiто, – вела далi Людмила Петрiвна. – Воно минуло. Чому ще й досi ти не взявся за голову й за пiдручники? Двiйка з математики, трiйка з украiнськоi, трiйка з природознавства, двiйка з iсторii – ось твоi оцiнки за минулий тиждень. Скромно, занадто скромно! А ти ж не дурний хлопець. Де там! Аби ж то воно було так – я тебе i не чiпала б. Живи собi як хочеш, дурiй собi – i слова не сказала б. А можеш же вчитися, можеш.

І вчителi це кажуть. А без знань, Вiкентiю, у наш час… Було б то ранiше – тодi, може, iнше дiло. Сидiв би собi на возi – волiв поганяв. А нинi на «цоб-цабе» далеко не заiдеш. Тож вiзьмися за розум i пiдтягнись, пiдтягнись, бо вже й кiнець чвертi не за горами.

Од неприемноi згадки хлопчина мотнув головою, витрушуючи з неi недавню розмову, i розглянувся.

Вiн стояв у скверику. Колись саме на цьому мiсцi височiли укрiплення старого мiста, кована залiзом брама важко дивилась у далечiнь, розчинялась до гостей чи мандрiвних купцiв i замикалася наглухо на першу ознаку небезпеки.

Колись тут… Ет, навiщо гадати, що було тут колись, якщо сам ти цього нiколи не побачиш, i навiть найкращий i найточнiший пiдручник у свiтi не передасть, не вiдтворить у твоiй уявi те незнане, поховане вiками життя.

Вiка поминув старовиннi руiни, зиркнув недбало на прикрiплену до них табличку, що сповiщала: «Пам’ятка старовини, залишки фортифiкацiйноi споруди ХІІ—ХIII столiть, охороняеться державою», пройшов у глуху алейку i опустився на лаву.

Додому йти не хотiлося.

Було безлюдно й тихо у скверику, сонце не по-осiнньому припiкало, i Вiка, сидячи на вишаруванiй, списанiй юними i не тiльки юними грамотiями лавi, розiмлiло замислився.

Власне, не розмова з учителькою порушила його душевну рiвновагу – до таких дрiбниць хлопець давно звик, i не спогад про оцiнки – iз цими житейськими незгодами вiн досi теж якось мирився.