Митькозавр із Юрківки (збірник)

Вiка хутенько обчислив: уроки скiнчилися у чверть на другу, тодi розмова з учителькою, потiм сидiв у скверику… Отже, зараз мало бути десь близько третьоi.

Хлопчина кинув квапливий погляд на клапоть арифметичноi сторiнки, переконався, що той не зник, i дременув вулицею вниз, до зеленоi будки, в якiй, якщо вiрити оголошенню…

Ну-ну, цiкаво! Проте зараз ми й самi все побачимо.

Будка була на мiсцi. Там, де й учора, i рiк тому. Вона не покращала i не погiршала. Тi ж перехнябленi стiни з облупленою фарбою, тi ж стоси порожнiх ящикiв надворi i купа битого скла за нею.

Але одразу впало у вiчi – на дверях не висiв замок, i вiд протягу вони злегка рипуче прочинялись i хляпались об одвiрок. І це зовсiм не голосне рипiння нiби остудило хлопця. Йому навiть стало трохи лячно. Знову розглянувся. І знов Вiку подивувало – довкруж, куди не кинь оком, анi душi. Правда, i район цей таки глухуватий, але все ж… навiть звичного хлоп’ячого гамору не чути.

Однак до третьоi години лишалося не так уже й багато, i хлопчина, полишивши всi сумнiви, голосно – занадто голосно, видалося йому, – постукав.

Тiеi ж митi дверi широко прочинилися, i чийсь голос владно i водночас нiбито насмiшкувато мовив:

– Спробуйте-спробуйте!

Вiка набрав повнi груди повiтря i переступив порiг.

У загуслiй пiвтемрявi примiщення вiн спершу нiчого не мiг розрiзнити, проте коли навколишнi предмети набрали нарештi виразних рис, утямив: крiм нього, в будцi нiкого немае.

Нараз за стосами ящикiв щось зашарудiло, зашурхотiло, задзвенiло, задеренчало скло, i з вузького проходу з’явився молодик iз дженджуристою борiдкою та довгим волоссям.

Одягнений вiн був у майку з буквою «Д» на грудях i спортивнi штани. Проте на ногах у незнайомця ловко сидiли пишнi ботфорти з острогами. У правiй руцi вiн затискав надкушений бутерброд.

– Радий, радий невимовно, мiй юний друже, – без зайвих церемонiй почав молодик. – Радий знайомству i тому, що ти виявився людиною спостережливою.

А я вже був злякався. Адже минулого тижня ти сказав Людмилi Петрiвнi, що не поiхав разом iз усiею школою на електростанцiю, бо не помiтив оголошення про екскурсiю у вестибюлi, бiля роздягалки…

Вiка злегка почервонiв.

– Але тепер бачу, що моi побоювання не потвердилися. І це приемно, не стану приховувати. Бо запримiтити невеличку об’яву, що привела тебе сюди, – на це здатний не кожен.