Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi

А там, де господиня недбала, де горщики не накритi, лушпиння не зметене, пряжа лежить не на мiсцi, сир своечасно не витоплений, помиi не вилитi, птиця не полiчена, – пустунам-краснолюдкам роздолля. Натоплять мух у борщi, виметуть смiття з куткiв на середину хати, сиру над’iдять, нитки на мотовилi заплутають, повипускають курей з клiтки, цебрик перевернуть – нашкодять як можуть, а потiм – у запiчок.

А коли господиня залишить у колисцi дитинча, а сама побiжить до сусiдок поплiткувати, вмить краснолюдки обмiняють дитину, пiдкинувши свою, а вкрадену тримають у себе, наказуючи собi служити.

Пiдкинений краснолюдок не росте, тiльки голова у нього робиться щораз бiльша i важча. А ненажерливий такий, що не наситити нiчим.

В одноi жiнки на селi був чудовий маленький хлопчик Ясько. Волосся – як льон, оченята – як волошки, вустоньки – як суничка. Здоровий був i веселий, як та рибка у водi. А як коли заплаче – то вже щось мусило дуже дошкулити йому. Хоч мав усього пiвроку, та вже посмiхався до матусi, тягнув рученята i трiпотiв ними, як пташка…

Але матiнка рiдко коли поралася бiля нього.

Вона раз по раз бiгала до сусiдок на теревенi. Тут стане, там сяде, а як заговориться – то забуде i про немитi горшки, i про невипране шмаття, геть про все – навiть про Яська…

Якось краснолюдки вбiгли до хати, дивляться – господинi нема, поросята риються по кутах, а дитина плаче в колисцi.

Вони зараз же вхопили дитину, занесли до себе в пiдземелля, а в колиску поклали свого Пiдземка, чисто виголивши йому бороду.

Приходить мати, дивиться, що воно за дитина така? Голова – як гарбуз, обличчя в зморшках, очi, як баньки, а ноги коротенькi, наче в каченяти…

Перелякалася жiнка.

– Тьху! Щезни з моiх очей! – говорить i протирае очi, бо думае, що iй тiльки так ввижаеться.

А той як заверещить: «iсти!»

– Яську… – лепече до нього мати, – Яську! – а той тiльки дивиться з-пiд лоба i репетуе: iсти та iсти!

Нагодувала його, заколихала, думала, що буде спати.

Але де там! Тiльки жiнка на крок вiд колиски, а воно в крик: iсти!

Так було аж до вечора. Жiнка думае собi, й чого воно таке ненажерливе? Що це сталося з дитиною? Але додуматись не може. В одну руку тицьнула шмат хлiба, в другу – морквину, i той якось заснув…

Але на другий день рано-вранцi те саме: iсти i iсти.

«Чи на тебе голодний вовк очима посвiтив, що не можеш наiстися?» – думае жiнка, годуючи дитину, та й дивуеться, що воно за перемiна така.