Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi

Скробек аж роззявив рота й питае:

– То ви з-пiд землi? Як тi слiпi кроти? Господи Боже!

А король:

– Із-пiд землi все йде – i малi, i великi сили. Кожному земля дае стiльки сили, скiльки той може вмiстити в собi.

– І що ж ви там робите?

А дрiбнота хором:

Ми рахуемо пiщинки,

У струмках малi краплинки,

Дрiбнi роси на травi,

Краплi поту на чолi.

Лiчим квiти на лугах,

Листя лiчим угорi

І записуем гарненько

На березовiй корi.

– Тьху! – сплюнув Скробек, – тiльки слухай – вони тобi сiм мiхiв вовни наговорять.

А що я второпаю з цього? Накажiть уже, королю, цiй своiй челядi, щоб мовчала, бо людинi вiд цього спiву в головi паморочиться, а я, як маю iхати, то поiду, аби тiльки знати, куди i що за це матиму.

Вiн узяв у руки вiжки i цмокнув на коняку, збираючись iти, бо сiсти на возi не було куди.

– Їдь спокiйно, чоловiче добрий! – сказав король i махнув скiпетром. – Ми нагородимо тебе за твою працю, кривди не матимеш.

– Та вже ж, нехай, – обiзвався Скробек. – Покладаюся на ваше королiвське слово.

Куди ж заiдемо?

При цьому питаннi всi заметушились, наче бджоли у вулику; один радив се, другий – те, тихий голос старого короля ледве чутно було у цьому галасi.

Раптом слово взяв Кошалек-Опалек i мовив так:

– Оскiльки нiяке королювання не може бути без мудростi, а мудростi не може бути без книг, я вношу пропозицiю: нехай цей добрий чоловiк повезе нас туди, де найбiльше гусей, щоб я мiг вибрати собi нове перо i здобути нову славу.

Але Пiдземок, який так залiз у сiно, що ледве було видно його нiс, схопився i каже:

– Така робота нi до чого! Що менi з мудростi i слави, коли я буду голодний? Головне – це наповнити черево.

Все iнше – жменi сiчки не варте.

Тут вiн звернувся до короля:

– Якщо, милостивий володарю, хочеш мати спокiй у державi – то насамперед дбай про те, щоб у нiй не було голодних. Якщо цей чоловiк мае нас везти, то нехай везе туди, де в печi кипить каша i смажаться шкварки. Інакше – я не згоден!

– Правильно, правильно! – заволали iншi.

– Ми теж не згоднi!

Галас щораз наростав, i вiз став подiбний до сходин, коли на них мiщани посваряться.

Тодi старий король махнув своiм ясним скiпетром i мовив:

– Як нема згоди – то хай буде наказ!

І, звернувшись до Скробека, звелiв:

– Вези нас, добрий чоловiче, куди хочеш.

Скробек хитро посмiхнувся на цi слова i, примруживши одне око, глянув на Пiдземка. «Зажди-но, череваню, – подумав. – Усiх повезу з королем туди, де будуть ситi.