Сюрпризи долі

Мiсцевiсть пов’язана з Ван Гогом, вiн там неподалiк похований на невеличкому сiльському цвинтарi поряд зi своiм братом Тео.

– Я завжди мрiяла побувати у Францii, але не знаю, чи таке можливо.

– Чому нi? От приiжджайте разом з Жоржем улiтку.

– Дякую, менi б дуже хотiлося, та мiй чоловiк дуже зайнятий, незабаром мае вийти його нова книжка.

– Вiн менi казав. А ви чим займаетеся?

– Я працюю в школi, викладаю англiйську мову.

– А якi маете хобi?

– Тепер моiм постiйним хобi е господарка, – гiрко посмiхнулася Олена.

– Не може бути, щоб жiнка з такими неймовiрно блакитними очима i такою чарiвною усмiшкою нiколи нiчим не захоплювалася.

– Ви майстер комплiментiв, – засмiялася Олена, – колись я спробувала писати, але з того нiчого не вийшло.

– Хто ж ваш критик?

– Мiй чоловiк, звiсно.

– Вiн, справдi, суворий критик, але, може, ви б прочитали що-небудь менi?

– Я й не знаю, чи знайду.

– А ви пошукайте, – наполягав Жан.

Олена знехотя встала i пiшла дiставати старi рукописи, якi так i не наважилася викинути.

– Щось знайшла, але я не знаю, чи вам сподобаеться.

– Читайте, – наказав Жан.

Олена поринула у давнi спогади, на мить забула про все на свiтi. В тi давнi часи iй неодмiнно треба було сповiстити цiлому свiтовi про своi переживання та мрii. Колись, багато рокiв тому, вона мала зовсiм iншi сподiвання, повнi очiкування чогось дуже визначного, а найголовнiше – мала вiру в едине i неповторне кохання. Куди подiлися тi прагнення, чому пелена зневiри огорнула колишнi надii? Куди позникали гострота вiдчуттiв, дитяча радiсть i подив? Чому з часом тьмянiють кольори?

– Ви дуже талановита жiнка.

Навiщо закопали своi здiбностi? Ви мене просто зачарували, – захоплено вимовив Жан.

– Вам це лише здалося. Моя писанина навiяла якiсь спогади?

– Як ви можете такi чудовi речi називати писаниною! Я не погоджуюся з Жоржем, вiн вам просто позаздрив.

– Не насмiхайтеся, це вмерло i нiколи не воскресне.

– А даремно. Спробуйте заявити про себе i послухайте вiдгуки людей, саме вони е нашими справжнiми критиками.

Скiльки б митцi не вихваляли один одного, це нiчого не дасть, якщо пересiчному читачевi книга не припаде до серця. Що не кажiть, лише той твiр мистецтва залишаеться навiчно жити, який переходить з поколiння у поколiння.

– А як же стосовно рафiнованого мистецтва, яке е квiнтесенцiею iдеi «Омфалу»? – посмiхнулася Олена.

– На жаль, багатьом лише здаеться, що пiдтримують чисте мистецтво.