Сюрпризи долі

Але чому казками? Що, вони не в змозi поiхати у Францiю чи Італiю як нормальнi цивiлiзованi люди? Кажуть, у Римi е фонтан бажань, у який обов’язково треба вкинути монетку, щоб стати щасливим. Навiщо працювати, працювати i свiта Божого не бачити? Час мине, а тодi оглянешся, а вже запiзно кудись рушати, бо здоров’я не те.

Треба обов’язково переконати Жоржа, що найвищий час подумати про особисте життя. Вiн постiйно зайнятий: то лекцii, то якiсь важливi заходи, якi повинен вiдвiдувати як журналiст, та й вiд рiзних запрошень на конференцii немае вiдбою.

А недавно йому пощастило потрапити на симпозiум аж у Париж.

Одвiчною мрiею Олени було вiдвiдати цю надзвичайну краiну. Хоча б здалеку глипнути на Лувр, Нотрдам, Єлисейськi Поля i, звичайно ж, вилiзти на Ейфелеву вежу. Жоржевi вдалося все це побачити власними очима. Нема ради, дружинi залишаеться лише тiшитися успiхами свого чоловiка вдома, хтось же повинен берегти родинне вогнище. Така жiноча доля, а особливо тих, хто мае генiальних чоловiкiв.

Хотiла мати зiрку, тепер терпи, бачили очi, що купували, нехай повилазять.

Олена нiколи не намагалася зрiвнятися зi своiм чоловiком, та й навiщо робити щось менш досконале. Вона працюе в школi на пiвставки, викладае англiйську мову. Про повний робочий день не можна i мрiяти, хто тодi триматиме весь дiм у порядку? Для чоловiка найважливiше, щоб помешкання сяяло iдеальною чистотою, на столi завжди чекав гарячий обiд, а постiль i рушники акуратно лежали рiвненькими купками у шафi.

Найбiльше часу забирае прасування сорочок, адже Жорж щодня одягае iншу, а ще обов’язково до кожноi уважно пiдбирае в тон краватку. Коли щось не так, то це його засмучуе, а якщо вiн сумний, то не може творити.

Останнiм часом Георгiй почав писати книжки, якi вiдразу заполонили всi крамницi. Усi його обожнюють, талант е талант, тому поруч завжди мусить бути той, хто допомагае розквiтати генiю.

Олена також колись пробувала писати оповiдання, ii дуже вабило розкладати по поличках людськi пристрастi, простежувати причинно-наслiдковий ланцюжок подiй.

У нiй завжди жив вiдмiнний психолог, якого давно успiшно поховала. Можливо, тодi не вистачило вiдваги вiдстояти власнi захоплення, а тепер це реанiмувати вже неможливо. Одного разу вона таки наважилася показати свiй твiр Георгiю. Той уважно прочитав, а потiм винiс свiй вердикт.

– Ти пишеш непогано, але не генiально. Лiпше не писати. Нехай цiею справою займаються таланти.