Сни Доброславу

З вiком зрозумiеш: чим бiльше маеш, тим бiльш жадiбнiшим i злiшим приходиться ставати. Без рушницi тут нiяк не обiйтись. А як же iнакше захистити свое поле?»

«Напевно, нiяк» – вiдповiдав я своему спогаду двадцятирiчноi давностi, дивлячись на соняшник.

Напевно, без злостi i рушницi нiяк.

"Козак без скальпу"

Останнi променi помаранчевого сонця проколювали догораючi дахи занурених в нiч мазанок. Нiч, де не залишилось майже нiчого, окрiм вихваченоi вогнем купи тiл, звалених наче смiття при в‘iздi до хутору.

Безформенна, огидна, але притягуюча погляд – якби залишився хто живий, щоб на неi дивитись – вона приймала навi обриси i наче переривалася пiд надприродним свiтлом палаючоi садиби.

Видовище настiльки жахливе, що повнiстю вiдволiкало вiд мерехтливих свiтла факелiв в прикритих ставнях шинку – единому вцiлiлому будинку помираючого поселення.

Хоча, судячи по розносившимся з нього грубому смiху та жiночим благанням, життя скоро покине i його.

З останнiми променями сонця iз заходу з‘явився вершник.

Привид в рудому спалаху помираючого дня лише на мить з?явився i тут же зник пiд покровом вступаючоi у своi права ночi, щоб знову матерiалiзуватись в яскравому свiтлi догоряючих залишкiв особняку Кодинцева.

Його появу супроводжував громоподiбний трiск, з яким завалились колони веранди, а за ними i весь другий поверх. Стовб вогню та диму пiднявся до самих небес, освiтивши зловiсну посмiшку вершника. «Бачу, моя коллекцiя сьогоднi сильно поповниться,» – з цими словами доторкнувся до звисавшого з плеча мiшку i направив коня вглиб села – туди, звiдки роздавалися крики.

"Давай же, сама ж цього хочеш!» —важко дихаючи, старий татарин намагався розсунити вкритi синцями ноги. Тяжкою лапищею утискав ii голову солому поки дiвчачi пальцi залишали дрiбнi кривавi мiтки на жирному розчервонiлому обличчi. Але гвалтiвник вiд цього розпалювався тiльки сильнiше. Кисле дихання роздуло довге каштанове волосся, слина капала на мертвенно-бiлi щоки, змiшуючись зi сльозами, а волохата смаглява лапища придавила голову так, нiби намагалася розчавити череп.

З диким риком вiн розвiв притиснутi до землi ноги. Рiзкий рух вперед, потiм назад. Несамовитий хрип. Тонкi цiвки кровi розтiкаються по землi.

Дiвчина вiдчувала, як останнi сили i гiрше за те – воля до боротьби – покидають ii. І наче единий вiдомий спосiб врятувати хоч щось – той, до якого вдавалася нещасна мати.