Твори для дітей: оповідання, казки, сценарії

А ту, що не в неi не куплять, вона привозить до них, як гостинцi.

Хлопчик вибрав найкраще яблуко i вiдчинив дверi.

– Добрий день, бабусю, – привiтався.

Бабуся вдала iз себе страшенно здивовану. Звернулася до дочки, Андрiйковоi мами:

– Ми так голосно балакали, що й не чули, коли дитина прийшла. – Вона змiнила голос на солоденький: – Ходи, дитинко, до мене. Поцiлую.

Андрiйко дозволив себе поцiлувати i приголубити. Щасливий, примостився бiля бабусi, котра сидiла трохи боком до зятя, що працював за комп’ютером.

Хлопчик хрумкав яблуко i роззирався. Тато, не пiднiмаючи голови, клацав клавiшами. Половину обличчя йому закривали затемненi окуляри, якi вiн час вiд часу поправляв. Хлопчик про себе зауважив, що у тата зручне мiсце – навпроти дивана, у кутку, та ще й бiля вiкна. Хоч вiн i супив брови та мовчав, але однаково все бачив i чув.

Хвилину-двi нiхто не зронив нi слова. Бабуся випростала ноги й уважно оглянула в’язанi з рудоi шерстi шкарпетки. Зазирнула на п’ятки, чи не дiрявi. Вона обiйняла Андрiйка i безтурботно-радiсним голосом запитала:

– Що новенького в школi?

Андрiйко перестав жувати i часто-часто клiпав, пригадуючи оте «новеньке».

Розказувати про своi успiхи та оцiнки хлопчик не мав бажання. Вiн проковтнув жованку й бадьоро вiдповiв:

– Сьогоднi в нашому класi виступав музейник.

– Хто? Хто? – перепитала бабуся з кумедно зморщеним носом.

– Так називають наукових спiвробiтникiв музею, – тихо, але з притиском пояснив тато.

Бабуся пiдшморгнула. Мама уточнила:

– З якого музею цей чоловiк?

– Музею книги i друкарства Украiни, – сказав Андрiйко i хрумкнув яблуком.

– Аааа, той, що на територii заповiдника. У Киево-Печерськiй Лаврi, – пригадувала мама.

– Лаври? – зрадiла бабуся. – Гарне мiсце. А у гарному мiсцi i люди працюють гарнi.

Тато поправив окуляри i заклацав, мов дятел, клавiшами.

– Про що музейник розказував? – запитала бабуся.

– Про старi книжки, – вiдповiв Андрiйко i вiдкусив яблуко.

Вiн жував i водночас пригадував, бо усмiхнувся. Не витримав, зiскочив iз дивану. Стоячи серед кiмнати емоцiйно розказував:

– Уявляете, музейник припер iз собою отакенну книгу. Називаеться Остромирова Євангелiя.

– Євангелiя? – перепитала бабуся.

Мама нашорошила вуха, а тато затримав у повiтрi пiднятого пальця.

– Так, Євангелiя… Остромирова. Цiй книзi аж 950 рокiв.