Ангели помсти

Але Джулай тримав себе невимушено, не травив велике цабе i не подавав вигляду, що зацiкавлений у нашому приходi. Я теж вдавав байдужого, але розумiв, що його цiкавить бiльше Ульян, та старий грав, чудесно грав, виставивши напоказ свою бронзову образину, i вiдпускав безтурботнi побутовi фрази.

– Ну, i що ви, хлопцi, хочете…

Я дивився на старого i думав, що ця бестiя знае, чого ми хочемо, але найстрашнiше – ми не знаемо, чого хоче вiн. І я вiдчув себе сопливим пацаном. Але й наше дiло вiн не знав i не мiг знати.

Вiн не мiг знати, що в Ульяна, попри тверезу голову, непередбачуваний характер, i цей патлатий може здивувати кого завгодно. І я тодi цього не знав. Але й не здогадувався, чого можна чекати вiд старого волоцюги, який стiльки рокiв тримав за горлянку мiсто. Вiд цього незнання вiяло тихим жахом, як у дитинствi вiд казок. Йому не важко було розпорошити нашу сопливу бригаду, та на той час Джулай не мав уже тiеi сили, хоча стримувало його iнше. Я був певен. Не iнакше того вечора, коли Марго в зеленому халатi з зеленими очима пройшлася велетенськими кiмнатами, в головi Ульяна щось луснуло, i цього не можна було зупинити. Ця тиша, ця невимушена розмова викручувала менi зуби. Я думав про свою Аньку. Й у мене з Анькою виходило по-iншому. Але захмелiвши, я зрозумiв, що вони однаковi. Так, вони однаковiсiнькi – Ульян i Марго. І потiм, пiзнiше, через багато рокiв, коли все осиплеться – ця iсторiя, Марго, все це, – Ульян скаже: «Вона була першою, яка означила мою долю!» Тупо, достобiса тупо, але потiм йому попадалися тiльки такi, загадковi, жiнки. З такими неможливо пройти хоч один крок, щоб вони чогось не взяли вiд тебе. Це не моя Анька, яку спокiйно трахаеш, у нiй немае тiеi стервозностi, i про таких, як Анька, забувають зовсiм: вони жирiють, стають нехлюйками, вони нiколи не зраджують. Я лизав горiлку i макiтрив, що мене поеднуе з Джулаем, з Марго, з усiею сiмейкою. Я сидiв, тягнув терпке пiйло, злився вiд того, як вертиться Марго перед дзеркалом, а потiм сказав:

– Тю, Джулай, а хiба в тебе не померла дружина?

Менi чомусь було дiло до Джулая i його сцикухи.

Закортiло дiзнатися, що саме цей незворушний бовван вiдчувае пiсля смертi дружини, тiеi Любки, що не iнакше про неi розповiдав батько i про iхню неземну любов, що пройшла всi перепони. І менi зробилися противними тi стiни, як у суспiльнiй парашi, загидженiй i роками не митiй.

– Кабан, закрий рота, – сказав Ульян.

– Пхе… – сказав я i став спостерiгати за Марго.