Ангели помсти

Перед самою Деминою менi захотiлося назад, додому. Менi було так погано, наче додому посходилися дикi звiрi. Дорогою нам зустрiлася санiтарна машина Олешка. І я ще подумав, що йому робити в такому мiсцi i в таку рань, але похопився, бо вже давно не був ранок. Значить, я ще жив ранком, а вже сонце припiкало з неба, i тодi у ротi зробилося солоно, потiм гiрко, i слина набiгала й набiгала у рота.

2

Того дня я вирулював до вiйськкомату. Ви запитаете, чому я так пам’ятаю той день, вiдтодi ж пройшло немало рокiв.

Я вам скажу, що у мене з того дня лишилися фотокартки, бо були хрестини, i я поспiшав, щоб устигнути змотатися до вiйськкомату, до полковника Руденка, з конячими мордою i зубами. Военком подзвонив до Рибчика i в наказовому порядку звелiв менi з’явитися до вiйськкомату. Менi мало усмiхалося гнати через усе мiстечко спочатку до вiйськкома, а потiм до Деминоi. Спочатку я довго стояв на подвiр’i, майже до обiду, а потiм менi сказали iхати, але перед тим заскочити на хвилину. Калiстратенко хитався, п’яний мов чiп, очi червонi, мiнiатюрний тобi Геббельс. Пiдiйшов, а щелепа ходором ходить, зуби цокотять, i говорить: «А на хера iхати, який толк, що це, бля, дасть?» Полковник при менi пожбурив порожньою пляшкою. Вона прогула повз мое вухо, i я помiтив, що це iмпортне пiйло, а може, ще вiд нiмецьких трофеiв лишилося, хоча навряд. Я глянув у вiкно, а в кутку вiдпльовувався Калiстратенко, розтираючи плече. У вiкнi гарний день, щось так радiсно лоскотало серце, i я подумав, що не на добре все це, точно, нiчого доброго з цiеi поiздки не буде. Але поiхав. Я гнав 224-м кiлометром харкiвськоi траси i, припадаючи до руля, обдумував досить весело нещодавню прикру сутичку, котра виникла мiж ними, i ловив себе на думцi, чому б менi не дати ординарця, ну, хоча б на день, ото б захохмило у мiстечку. Дорогу я закинув кiльцем, бо дуже вже був злий на двох цих недомiркiв, тому поiхав через ДРП, минув кiлька порожнiх ферм, далi вiд пустоти менi звело зуби i живота, нинi там кабак на кабаку набудовано i босячня приiжджа, нiхто iх не поважае i не любить, бо це або сучi дiти колишнiх комунiстiв, або тi виблядки, якi надивилися кiно та щось-таки на беззаконнi у них i вийшло. Та не про це. Так я вирулив на Лубенську, якого дiдька, сам не збагну. Але це мене i врятувало. Я заiхав на п’ятачок, там такi кущi порозростались. Одна гiлка вдарила у вiтрове скло. Тiльки я пiдвiв голову, а тут повзе, гуде, наче жук, ментовський сiро-жовтий «пазик» i несподiвано iде юзом.