Ангели помсти

Але тут закричав Непийвода, i всi побачили, як вiн корчиться на сонцi в чорному комбiнезонi, намагаеться зiп’ястися, а йому кричать: «Лежать, мать твою! Лежи!» Моргун загнав останнiй патрон, недокурок «Прими» без фiльтра прилип до нижньоi губи. Тут його лiва нога пiдiгнулася. Вiн матюкнувся, сплюнув недокурок разом з кров’ю, ткнув стволом берданки у брук. Потiм тихо повалився на бiк i затих. Одне скельце з окулярiв вилетiло, i там свiтила червоно-чорна дiра. Тодi я побачив, як десять чоловiк у вiйськовому х/б, тягнучи мертвих i поранених, метнулися до лiсосмуги.

І тут Силка вiдкрив зi своiми ментами вогонь. Стрiляли, треба сказати, вони паскудно, тут би i дитина влучила. Здаеться, вони поклали всiх, у кожному разi нiхто не добiг до лiсосмуги. Звiдти вискочив Глушковський, задер ноги i щось закричав, навперейми менi побiг солдатик.

Я зупинився i став чекати, менi було видно, як хутко розповзаеться безнога банда Джулая…

Я нiчого не мiг вiд неi приховати, як би того не хотiв.

Самовладний розсуд над своею невпевненiстю, хоча тодi нашi дiвчата ще пахли домашнiми тiстечками з вишнями, купували жовтеньких плюшевих качечок та ведмедикiв, покурювали в кущах, почитували Карнегi i всiляку муть, що млявою хвилею докочувалася до нашого мiстечка. Я нiчого не мiг приховати вiд Марго, бо нiчого не знав про неi. Пiзнiше згадаеться, що бачив ii на косi золотистого пляжу в рожевому купальнику, i кришталики пiску з краплями води струшувалися з ii тiла кольору йоду, пiдiгрiтого щедрим полтавським сонцем; що ти перехоплював здивований погляд Марго у мiсцевому гастрономi, де затхлiсть староi цибулi та пiдгнилоi картоплi набирала iншого запаху, i ви разом з нею вiдводите погляди, але з iнших причин, i вiд того стае нiяково, наче нога зависла на сходинцi вiд’iжджаючого автобуса. Пiзнiше, вдихаючи запах ii шкiри, я вигадував неймовiрнi iсторii, пов’язанi з нею. А може, вони були справжнiми. Пiзнiше, тобто сьогоднi, завтра, пiслязавтра, я запросто вивчав ii, як великий коштовний камiнь, що впав менi на долоню, як би це банально не звучало. Нас з’еднувало щось бiльше – це так, наче стоiш i дихаеш у замерзле вiкно, здаеться, воно нiколи не розтане, а потiм усе несподiвано опадае, i перед тобою слiзливе скло, що вiдкривае картину за картиною, страшнiшу лютоi зими i провiнцiйноi убогостi.