Ангели помсти

Ульяна, який був бiлою вороною, який хотiв робити щось таке, що розганяло б ночами кров у венах, я прекрасно розумiв, бо вiн належав до iншого свiту, i лише якась фатальна необхiднiсть змушувала його йти по похилiй. Хоча як дiзнаешся, де криеться гiркота людського спустошення, зради, перелюбу? Вiн явно не належав до цього крихiтного комфортабельного, наче американська газова камера, свiту зi свинарниками, розваленими церквами, з п’яницями, якi пiдсмикують рiк у рiк одну й ту ж дiру в парканi.

Вони з Марго одне цiле. І це мене печалило найбiльше. Але е таке, що коли любиш жiнку, то потроху чи нехотя починаеш любити i ii оточення, ii паскуднi звички. Не винятком був тодi i я. Але можу чесно сказати, що вона з печальною втомою, так само, як i Ульян, тягнулася до химерного свiту, але надто пiзно, бо тяжка бронзова лапа ii дiда Джулая переламала на дрiбнi шматки. Саме життя цього старого придурка залишило велетенськi невилiковнi зарубки на менi, на моему братовi, на Марго, особливо на нiй, висмикнувши з якогось полудневого прекрасного сну, того сну, що у жiнки називаеться очiкуванням долi. Жодноi людини у нашому мiстечку вiдтодi, як з’явилася Марго, не знайшлося, яка б з вiдкритим ротом захоплено не дивилася, як iде Марго разом iз сонцем i вiтром. А у мене, наче всi тридцять два зуби, ние рука, перебита пiд Деминою Балкою солдатською кулею.

Ми стояли пiд велетенськими вiкнами головпошти, i там пливло тонке лiтне сонце; хоча було пiд обiд, а вже висiла духота, iз запахом навколишнiх озер, i серпень невблаганно пiдганяв осiнь.

Ми дивились одне на одного i нiчого не розумiли. Я себе почував скованим тисячами поглядiв. Принаймнi так видавалося. Я плив назустрiч ii очам, як на зустрiч з ненажерливим часом, щось писали про таке в романах, що iх читала Марго. Їй було однаково, що нас прострiлюе половина мiстечка, а за ii сiмейством водилося щось бiльше, про що просто боялися говорити. Проте i це для мене не мало нiякого значення. Я дивився на шматок сiрого асфальту, на протилежну стiну будинку, червону, крiзь липову алею, i, чесно кажучи, менi все обридло, i було байдуже. Тодi я нахилився i м’яко поцiлував ii у губи, не так, як ранiше цiлував наших дiвчат. Марго подалася спочатку назад, затримала дихання, пiднялася навшпиньки i, не соромлячись, прямо-таки притиснулася до мене, а потiм просто сказала:

– Ходiмо.

– Так.