Вибране

Оскiльки безпосереднiй тiлесний досвiд та його перцепцiя можуть бути деформованi «чужим знанням», яке втiлюе в особистiсть суспiльство, то пам’ять, яка здатна охоплювати ширший контекст, виходити за межi теперiшнього, може привести особистiсть до ii справжнiх екзистенцiйних станiв. Утiм, пам’ять може бути не лише пригадуванням, але й одночасним переживанням, особливо, якщо йдеться про iсторичну пам’ять, з якоi, як правило, виключено особистiсний елемент. Переживаючи iсторiю, ми заперечуемо ii як данiсть, як незмiнний канон, роблячи ii особистою справою i таким чином приймаемо на себе вiдповiдальнiсть за момент, в якому iснуемо самi.

Ми перестаемо бути простими спостерiгачами подiй i стаемо iхнiми активними учасниками. У цьому планi важливо вiдзначити рису, що об’еднуе лiричних героiв iсторичних та еротичних поезiй К. Кавафiса. Юлiана Вiдступника, Анну Комнiну, Деметрiя Сотера та 23 – 25-лiтнiх юнакiв з нiчних таверн об’еднують пристрасть, жага життя, що веде iх проти панiвних iдеологiчних течiй, змушуе плести змови та боротися за владу, штовхае в обiйми один до одного. У такому ракурсi К. Кавафiс перестае бути стомленим анахоретом, що страждае вiд своеi «сексуальноi девiацii», декадентом-песимiстом, який тужить за блискучим минулим i тому наповнюе свою поезiю прекрасними мармуровими статуями над надгробками неживих тiл, стаючи повнокровним представником фiлософii життя (чи не в цьому причина захоплення К. Кавафiсом таких митцiв, як Ф. Марiнеттi?). Вiн закохано дивиться на людину, прекрасну у власнiй недосконалостi та недовговiчностi, здатну змiнюватися та залишати по собi згадку, що дае поживу та натхнення розуму iншоi людини, схоже на те, як нас освiтлюе сяйво вже мертвих зiрок. К. Кавафiс доторкаеться до мармуру статуi i той стае теплим, оживае, передаючи своi сталi форми вiчномiнливiй мовi. Ця поезiя е гедонiстичною в античному розумiннi ????? (задоволення) як вiдчуття та переживання цiлiсностi власного буття (та насолоди цим вiдчуттям) через розчинення себе в свiтi, пропускання будь-якого елементу свiту крiзь кожну клiтину свого тiла. Поет вiрить у людину, в ii соцiальний iнстинкт, який полягае в прагненнi до незалежностi та автаркii – iдей, зерна яких завжди мiстила в собi грецька культура, незважаючи на те, якi плоди в плинi iсторii з них не виростали б – i це вiдрiзняе його вiд багатьох авторiв ХХ ст., що таку вiру втратили.