Вир

– Де вона?

Але Марко, замiсть того щоб вiдповiсти, став детально розповiдати, як все це сталося:

– Прибiгае, значить, до мене Ганнуся i каже: «Бiжи до Тимка i скажи: Орися його хоче бачити». Ну, я картуз на голову…

– Де вона? – уже крикнув Тимко.

– В шелюгах.

– Наклади за мене коровi i будь тут, доки я повернуся. Накинувши на плечi кожушок, Тимко прослизнув через хворостянi ворiтця, що вели до яру. Крутою стежкою помiж могутнiх осокорiв, що виблискували вгорi нiжним листом, спустився до потоку, крадькома пiшов низиною яру.

Тут було тихо й безлюдно. Тiльки вдалинi, на гирлищi, де вичовганий сонцем до сяйва потiк, рябiючи брижами, з розгону вливався в Ташань, метка дiтвора злодiйкувато тягла з пристанi Бовдюгового човна, щоб помандрувати в сагу за шпичаками. На лiвому боцi яруги, на вiдлозi, – слiпучобiла товчениця пiскiв, зелений полиск густого шелюжиння. Тимко хмурить брови, промацуе очима шелюги.

– Орисю!..

Тиша. Зелене хитиво шелюгiв, вибiлений сонцем пiсок, на ньому свiжi слiди дiвочих каблучкiв, запетльованi, неспокiйнi, як у нюшкуючоi лисички.

Тимко рушае по тому слiду i бачить: сидить задумана, обiпнута чорною шаллю, лице блiде. На шелест його крокiв рвучко обертае голову, очi сухi, пекучi.

– Ти давно тут? – питае Тимко, сiдаючи поруч.

– Заждалась уже…

Вiд шалi на блiде лице лягае чорна тiнь, губи кривляться в скорботi, довгими пальцями неспокiйно перебирае китички на платковi.

– Чого кликала?

Орися гнiвними рухами оголюе ногу вище колiна: по бiлому тiлу вiд стегна до литки стiкають синi п’явки батожиних ударiв.

– Тимоньку, милий, що менi робити? У вир кинусь! Жмакае в руцi кiнчик шалi i раптом, закрившись нею по самi очi, тремтить плечима, жалiсно зiгнувшись, опустивши на груди косату голову.

Тимко тяжко ворушить чорними бровами, скрушно зiтхае:

– Потерпи трiшки…

Орися схоплюеться, як чайка вiд пострiлу, страшна блiдiсть крие обличчя.

– Я не милостинi просити прийшла.

Я душу для тебе вийняла, а ти!.. Чом тебе у тому вирi не закрутило навiки, будь ти проклятий!

Голос ii дивно заглух, i вона, зiрвавши з голови шаль, швидко пiшла в шелюги. Висохлий на сонцi пiсок зараз же засував ii слiди.

Тимко не побiг за нею. Вiн сидiв на пiску, широко розставивши ноги i впершись долонями в колiна, i, збоку глядячи, можна було б подумати, що це сидить бравий парубок, якого ще не ранило дiвоче серце, не звели з розуму дiвочi коси.