Вир

От хоча й зi мною раз було…

Вiн облизав ложку, поклав ii на рушник, на якому лежав порiзаний хлiб, витер жирнi вiд сала пальцi об полу свитки i, дивлячись на вогонь маленькими, як смородина, очима, повiдав далi:

– Як жили ми iндивiдуально, то був у нас вiтряк. Стояв вiн на Беевiй горi, отам, де тепер наш артiльний млин стоiть. Млин вутлий, старий, подме вiтер – скрипить, як поламана вертушка, проте, слава богу, тримався i для хазяйства хоч i невеликий, а все ж таки давав дохiд. Мiрошникував покiйний батько, земля йому хай буде пухом.

Як пiде, бувало, з дому на свiтанку, так i просидить аж до пiзньоi ночi, а як дуже завiзно, то й ночувати там зостанеться. От раз менi мати й каже: «Збирайся, Охрiмчику, дорога моя дитино, та понесеш батьковi вечеряти до млина». Я швиденько зiбрався, кошик у руки – i гайда. Вийшов за село, глянув – у млинi свiтиться. Я на те свiтло й прямую. Ішов собi так, iшов, тiльки став на гору бейкатися, глядь: а свiтло кудись униз сунеться, сунеться i зовсiм щезло, наче його хто собi в кишеню заховав. Темно зробилося, як пiд кобеняком, за два кроки поперед себе нiчого не видно. Страх мене такий пройняв, що ногами з мiсця не зрушу. Ну, думаю, уже обтанцювала мене мара з мiтлою, уже я не вийду з цього мiсця. Постояв я трохи, постояв, а потiм подрався далi, а куди, й сам не знаю, тiльки втямки менi, що передi мною вже не гора, а стiна. Дряпаюся на неi, дряпаюся – не бере. Навколо якiсь кущi, хащi i холод могильний, аж мороз поза шкурою ходить. Коли це знову вогник – блись. Я до нього. А вiн вiд мене. І давай мене водити, i давай водити. Ходив я, ходив, а тодi сiв на якесь чортовиння i думаю, що треба менi отут чекати свiтанку, доки ота вся нечисть на мiтлах не розкомандируеться по своiх квартирах, бо, видно, натрапив я на iхнiй шабаш, то вже доки вони мною не награються, не випустять звiдси. Закутався я в свитку, сиджу, зубами видзвонюю з переляку, а вони таке виробляють, що шапка на головi пiдiймаеться. То заллеться солов’ем, то совою завие, то пiвнем закукурiкае або пiдкрадеться потихеньку та й смикае за свитку. Або оце зiб’е з мене шапку, а тодi ходить i ходить побiля мене, як кiт або собака. Ходило, ходило та й напустило на мене чари, що я заснув. Уранцi прокинувся – i що б же ти думав? Сиджу я в Зеленому яру в чагарниках, вiд млина палицею кинути. Менi улiво трiшки взять – i якраз дорiжкою до млина дiйти, а я вправо поперся. Отут i кажи, що не напущено на чоловiка. Напущено, то вже й дурному зрозумiло.

– Нiякого напуску.