Вир

А один голос такий, що над усiма реве, всiх глушить. Я й кажу своему сусiдовi: «Недаром той чоловiк губернатором служить. Чуеш, який у нього голос? Усiх перекривае». А сусiд як зареготить та й каже: «Дурний ти, Терешку. Хiба ж то губернатор? То паровоз кричить». Потiм губернатор ще щось говорив, але здалеку не чути, видно тiльки, що губами ворушить, а слiв не чути. Як тiльки вiн закiнчив говорити, виступила iз-за нього баришня, молода, вся в браслетах, в шубi, i почала нам хрестики роздавати. Тут i сотворилося таке, що я вже рад був i втекти, так нiкуди – заднi на переднiх пхають, усе змiшалося, губернаторшу звалили, прибiгла кiнна полiцiя i давай нас розганяти та канчуками по спинах чистить.

Добрих хрестикiв нароздавали. У мене з тиждень спина свербiла…

Улас слухав розповiдь дiда, але думками був дома, там, за Беевою горою, що, синiючи на обрii, поволi вгрузала в землю. Проiхавши половину дороги, вiн, як це трапляеться з плавцем, що бачить уже другий берег i чимшвидше хоче добратися до нього, з хвилюванням поглядав на охтирськi лiси, що синiли на обрii, намагався вiдгадати, що приховано за ними, де, в яких широких степах лежить загадкове мiсто Харкiв, як воно його зустрiне – ласкою чи холодом, що готуе воно для нього – радiсть чи тяжкий сум.

Як селюк, що вирiс у глушинi, Улас вiдчував розгубленiсть перед великим мiстом i зовсiм не знав, як себе поводити в ньому i як себе тримати. У селi для нього все було зрозумiлим i простим, тут вiн знав кожного i кожний знав його, i коли вiн iшов селом у простеньких штанцях i не зовсiм чистiй сорочечцi, то на це нiхто не звертав уваги, бо всi знали, що вiн iде з роботи.

Але як зустрiнуть його в мiстi, як дивитимуться на нього? Це було невiдомо, i ця невiдомiсть найбiльше лякала Уласа i пригнiчувала його. Якби вiн знав, як себе поводити, як вiдповiдати людям, коли його про щось запитуватимуть, в яких випадках усмiхатися, а в яких зберiгати серйозний вигляд, коли i як переходити вулицю, щоб його не зарiзав трамвай (вулиця йому уявлялася пеклом, у якому все змiшано: конi, люди, машини, трамваi, – все це бiжить невiдомо куди й чого, а мiлiцiонери на носилках носять зарiзаних), коли б вiн знав, як розпiзнати жулика i чесну людину – вiн би не так боявся. Але все це йому треба було якось знати, i вiн вирiшив, що, починаючи з Охтирки, стане приглядатися до людей i намагатися мiцно запам’ятати – про що вони говорять мiж собою, як вони сидять, як ходять, як сплять.