Вир

Гнат осаджуе жеребця, кричить, розмахуючи нагайкою:

– Ану, забирайтеся звiдси! Геть!

Рудий ситий кiнь водить мiдними боками, перебирае ногами, випинае дугою лискучу шию, кусае трензеля, на животi чорними п’явками напнулися жили, очi набрякли злiстю i дихають вогнем, все тiло його блищить вiд поту, як вичищена бронза.

– Ах, ах! – прицмокують цигани язиками, i очi iхнi блищать вiд захоплення. Чоловiки обступають коня, вкоськують, мацають за ноги, заглядають у зуби, сiпають за гриву, гладять по шиi, по боках, плещуть долонями по круповi.

– Ай-я-я, а-я, – прихвалюють вони i все тiснiше оточу-ють Гната. Чорнi бороди, вуса, кучерi, набiрнi пояси, жовтi, червонi, синi сорочки, чорнi жилетки, кутi мiддю люльки, блискучi, новi, старi, порванi чоботи, босi ноги – все це вбирае очi i переливаеться, як райдуга.

– Геть, кажу! – кричить Гнат i люто водить очима. Старий циган виступае наперед, ловить рукою стремено, в якому стримить закiптюжений чобiт Гната.

– Ах, начальник, дорогий начальник, куди ж ми пiдемо? Нашi конi голоднi, з нiг падають. Пiвсвiту проiхали – травиночки не бачили. Треба ж напасти? Хай ти здоров будеш!

Циганки лiзуть до Гната, вiдьмують очима, чорними косами сiдло вистелюють:

– Ти русявий, ти красивий, i з лиця воду пий – сп’янiеш. Душа нiжна, як вода в Дунаi, серце добре, хоч до рани прикладай: добро робить, образу забувае, правду кажу, щоб своiх дiточок не побачила.

По службi ти високо пiдеш, хороше жити будеш. Вороги на тебе копають яму, та самi туди впадуть. Не бiйся вiтру летючого, пiску сипучого, стережися дами жировоi. В очi добра – позаочi вiдьма. Любити не буде, а вжалить смертельно…

Гнат зацьковано озираеться навколо, мутнiе очима.

– Та ви що? Ану, ану, вiдступiться! Але вони не вiдступають.

– Ти щасливий i вродливий, бо живеш по правдi. На копiйку загубиш, а на двiстi рублiв знайдеш. Вся печаль опаде в тебе, як дубове листя.

– Ви будете паняти звiдси чи нi?

Гнат розiрвав конем коло, що замикало його з усiх бокiв, пiдскочив до однiеi з каруц, шмагонув нагайкою по перинi, вона трiснула, пiр’я злетiло вгору i тихо заплавало в повiтрi, осiдаючи на занiмiлих циган. Але враз гребля прорвалася, чорна хвиля хлюпнула на Гната, закрутила його разом iз конем i понесла до провалля, на днi якого холодно поблискувала Ташань.