Вир

Може, степовi трави шепчуть про те, як отут, у бур’янах, лежав зарубаний татарин i вороння клювало йому очi, щоб i з того свiту не дивилися вони на священну землю степового лицарства. А може, про те, як червоний комiсар бився тут до загину з бiляками i востанне ткнувся вустами в рiдну землю, цiлуючи ii на вiчне прощання…

Могили…

Скiльки вiкiв стоiте ви отут, серед степу, як нiмi свiдки великих битв, кого хороните ви у своему чорному затишку? Козака-запорожця чи бiйця-будьонiвця, якого «ой, убито, вбито, затягнено в жито, червоною китайкою личенько покрито»? Ви нiмiете, ви мовчите? Так скажiть же, коли настане такий час на землi, що не ростимете ви по зелених степах та роздоллях i не блукатимуть матерi, шукаючи вас, не сiятимуть тяжких слiз по несходжених степах? Чому ж мовчите ви i хмуритесь на свiтло дня? Чи, може, знову надiетесь прийняти в своi чорнi ями синiв степового краю?

Мовчать могили, i безмежним морем тече до самого обрiю припорошений весняною пилюкою степ, петляе в степову безвiсть покручений шлях…

Вiд Троянiвки до Вовчоi долини – сiм кiлометрiв.

Оксен iхав туди поглянути, як iде сiвба. Коник, запряжений у лiнiйку, тюпав собi потиху, вiдганяючись куцим хвостом вiд набридливих мух.

В душi Оксен непокоiвся: весна видалася засушливою. За кiлька днiв вiтри вивiяли вологу, якоi iз зими було малувато, бо снiги перепадали невеликi, а морози давили, як на пропасть, так що на горбах озимина померзла, i сiвба ярих теж велась вслiпу. «Як не впадуть дощi, – пропаде зерно», – журився Оксен, помахуючи батiжком.

Пилюка, пахкаючи з-пiд колiс, покривала Оксеновi чоботи, i весь вiн був сiрий, як степовий мiрошник. «Що ж там у них коiться?» – розмiрковував вiн далi, дивуючись iз того, що перша бригада вже закiнчила сiвбу, а друга плентаеться в хвостi. «Тетеря – хлопець бойовий, – думав вiн про бригадира другоi бригади. – Наче такий, що й дисциплiни не попустить, а от не клеiться. Вiдстають iз сiвбою».

Оксен замотав вiжки за залiзну драбину, полiз у кишеню за кисетом, скрутив цигарку i, повернувшись спиною до вiтру, прикурив; клубочок диму, вдарений вiтром, вiдразу ж зник.

Виiхавши на горб, Оксен помiтив чоловiка, що йшов обiч шляху. Високий, сутулий, у полотнянiй сорочцi на випуск i босий, вiн ступав ногами швидко i дженджуристо, так, нiби граючись. На палицi – торба з харчами, з-пiд солом’яного бриля сиве волосся кудлиться, як у попарозстриги. «Батько, – з якимось острахом визначив Оксен.