Вир

Вiн розумiв, що одному старому буде жити важко, що треба ж комусь за ним доглядати, варити iжу, прати бiлизну, вести нехитре домашне господарство, i коли до старого в хату прийшла нова людина, Оксен не заперечував. Але старий не вiрив у те i вважав, що син схвалюе женихання тiльки про людське око, а в душi ненавидить i осуджуе його. І в старого ще бiльше, чим ранiше, росла неприязнь до сина. Ця неприязнь особливо посилилася пiсля того, як одного разу Оксен, зустрiвши батька, сказав:

– Може, вам, тату, допомогти чим-небудь? Дров привезти на зиму чи соломи коровi на пiдстилку? То я, натурально, допоможу.

– Я вiк прожив – нi в кого допомоги не просив i вмиратиму – не попрошу, – скипiв старий. – А тобi рiже око, що я чужу людину в хату прийняв? А з ким менi жити, коли в мене син – поганець?

Важка образа ворухнулася тодi в серцi Оксена, вiн хоч i промовчав, але забути ii не мiг. Пам’ятав ii i тепер i тому так розгубився, побачивши старого, бо знав, що зустрiч для обох не бажана i добром не закiнчиться.

Проте робити було вже нiчого, i Оксен, натягаючи вiжки, притримав коня.

– Сiдайте, батьку, пiдвезу, – запросив вiн, не глянувши на старого.

Старий перекинув патерицю з торбою на друге плече, сердито зиркнув з-пiд сивих брiв.

– Сам дiйду. А ти куди iдеш?

– Глянути, як сiють.

– Погано сiють. Тобi цiна копiйка. А без хазяiна й двiр плаче.

– Ви мудрiшi – пiдкажiть.

– А хто тепер старих слухае? Вони багато знали, а ще бiльше забули. Спини, я сяду. В мене ноги хоч i дурнi, зате носили, де я хотiв.

Оксен зупинив коня. Батько сiв на друге крило лiнiйки, вузлик поклав у ящик.

– Не думай, що коли батька везеш, так вiн тобi дуже радий. Радий, коли з воза, а не на вiз.

– Я нiчого не думаю.

– Тим же й дiла катма, що ти нiчого не думаеш. Посiяли на пiщаниках пшеницю, вона там зроду не родила. Посадили б кавунiв – довгi рублi в дурну кишеню.

– Ви, я бачу, також мудрець за чужою спиною.

– Еге, курча, навчи пiвня, як в гноi гребтися…

Оксен замовк i непомiтно для самого себе посмiхнувся.

«Невже i я на старiсть зроблюся отаким противнющим? Треба змовчувати, а то ще накладе по гамалику отут серед степу. Здоровий же. Он як ресори пiд ним поскрипують, як пiд архiереем».

Намагаючись розчулити старого, Оксен запитав:

– Як же там Горпина Трифонiвна поживають? Хоча б коли до нас у гостi прийшли, онукiв вiдвiдали…

– Тонку нитку сучиш. Обiрветься.

– А що сукати? Миритися нам треба. Усе життя як лютi вороги живемо.