Вир

Ішов, поляскуючи прутиком по халявах, золотий зуб горiв на сонцi.

– Чого це ти не на жеребцi, а на пiхоту? – насмiшкувато запитав його Оксен.

– Кузьма кувати повiв. – Гнат помовчав, пощулив очi, посвистiв крiзь зуби, кiлька раз пройшовся по кабiнету, нарештi спитав: – Оксене, ти, знаеш-понiмаеш, менi скажи: на якому основанii ти без мого дозволу незнайомих людей ночувати пускаеш? Тобi вiдомо, хто вiн такий?

– Вiдомо. А як тобi нi, – то пiди до корiвника i розпитайся. Вiн тобi сам розкаже.

– Ти вже його на роботу прийняв? А документи, а характеристика? А з бiографiею як? Може, вiн iз репресованих? Ну, нiчого.

Я його зараз перевiрю, що воно за птиця. Так, говориш, вiн в корiвнику? Гм. Хорошо. Я зараз iз ним побалакаю.

І Гнат, насвистуючи, постьобуючи себе прутиком по халявах, пiшов до корiвника.

Дорош саме накидав на воза гнiй i стояв спиною до дверей, коли прийшов Гнат. Глянувши на Кузя, у якого раптом на обличчi проступила поштивiсть, Дорош вiдразу зрозумiв, що появився стороннiй i, напевно, iз сiльського або i районного керiвництва.

Дорош озирнувся i, побачивши Гната, його незалежну позу, його ревiзуючий погляд, його самовпевнене обличчя, догадався, що це i е голова сiльради Гнат Рева, про якого йому говорили ще в районi.

– Хто тут Дорош? – суворо запитав Гнат голосом слiдчого i зупинив погляд на Дорошевi, добре знаючи, що це ж i е той, кого йому треба.

– Я, – вiдповiв Дорош i сперся на вила.

– Пред’явiть документи.

– А ти хто такий? – прикидаючись незнайком, запитав Дорош.

– Прошу не тикать. Я – голова сiльради.

– Ну то й що?

– Сказано – документи давай, а не розбалакуй! – Гнат пiдозрiло глянув на Дорошевi окуляри, обмiряв його очима з нiг до голови. – Хто тебе знае, що ти за людина.

Дорош, усмiхаючись, глянув на Гната; але очi його пiд окулярами зробилися холодними i пронизливими.

– Ну, от що, голово, якщо ти цiкавишся моею особою, то поiдь у район. Там тобi все про мене розкажуть. А документiв я тобi не покажу – ти не мiлiцiя.

– Так ти хочеш, щоб я ii зараз же викликав? – почервонiв на обличчi Гнат i вже сiкався до сварки, але Дорош обрiзав його однiею фразою.

– Куди? – крикнув вiн на Гната, який ступнув був уперед. – Не йдiть, товаришу голова, хромовi чобiтки в гнiй замажете.

Гнат, приголомшений окриком, опiшив i вiдступив назад, але потiм зрозумiв, що ця людина нiскiльки не боiться його та ще й насмiхаеться. «Хто його знае, що воно за птиця», – подумав Гнат опасливо.