Віта Ностра

Валентин мiркував, як вдало вийшло, що постраждала лiва рука, отже, Саша спокiйно може ходити до школи й на курси, писати своi конспекти, з правою ж рукою все гаразд! Сашi здалося, що голова в неi перестала бути круглою, вона перетворилася на аеродинамiчну трубу i Валентиновi слова, втягненi в одне вухо, зi свистом i ревом вилiтають з другого.

Дзвонила з роботи мама, хвилювалася, питала, як справи. Саша заспокоiла ii мертвим голосом, пiшла до себе й лягла, не знiмаючи светра, на диван.

Як тепер бути з одягом? Надворi мiнус десять… Як натягати рукав на гiпс? Як самiй одягатися й роздягатися?

Три будильники стояли в ряд.

Два цокали, один моргав електронним табло. Щодня, щодня, а Сашi в гiпсi ходити пiвтора мiсяця…

«…Люди падають, ламають кiстки, гинуть пiд колесами…» Але ж Саша чесно виконувала всi умови! Чому ж з нею все-таки це сталося?

Не переживай, сказав старий хiрург. З усяким бувае. Справдi, якби Сашi було рокiв сiмдесят – тодi бiда. А так – незручнiсть, неприемнiсть, погано, але не трагiчно…

Погано, але не трагiчно.

Якби з Валентином не стався серцевий напад на пляжi – як будувалися б iхнi з мамою стосунки? Чи нiяк?

Саша пробралася на кухню. Накрапала собi маминоi валер’янки, випила залпом – яка гидота! – i, забившись пiд ковдру, заснула.

* * *

Двадцять дев’ять по четвертiй ii пiдкинуло, наче трамплiном. Саша сiла, зi сну нiчого не тямлячи, спробувала випростати руку й сiпнулася од несподiваного болю.

Згадала все. Труснула головою; виходить, вона проспала майже добу?!

У ротi було сухо.

Саша встала, напилася води з чайника, абияк натягла спортивнi штани, влiзла в чоботи. Сунула праву руку в рукав, крекчучи, накинула куртку на лiве плече. З лижною шапочкою в руках вийшла з дому.

Небо знов очистилося. Горiли зiрки. Лiд у дворi був подекуди сколотий, подекуди рясно посипаний пiском i сiллю. Гiпс на руцi остигав – незвичне, неприемне вiдчуття. До п’ятоi години лишалося всього кiлька хвилин, Саша йшла дедалi швидше. Спустилася в пiдземний перехiд, тримаючись здоровою рукою за поручень.

У напiвтемнiй трубi вiдлунювали вiд стiн ii квапливi кроки. Рахунок iшов уже на секунди.

Перед входом у парк горiв лiхтар. І стояв, опершись на стовп, чоловiк.

Саша пройшла мимо, цiлеспрямована, як куля. І тiльки опинившись на заснiженiй дорiжцi, здригнулася й озирнулася.

Свiтло лiхтаря вiддзеркалювалося в скельцях димчастих окулярiв. Двi палаючi жовтi цятки.

– Іди додому, – сказав чоловiк пiд лiхтарем. – Вiдпочивай.