Віта Ностра

Льошка кудись виiхав, телефона не залишив… А вiн каже: «Я не вимагаю неможливого!» А щоб воно все пропало!

І, раптом рвонувши на себе вiкно, Лiза перевалилася через пiдвiконня й зникла внизу.

* * *

Купа листя, сирого, липучого, тяглася вздовж палiсадника i в найвищiй частинi сягала метра пiвтора. Обтрушуючи джинси, Лiза вилiзла з шелесткоi купи, оглянула долонi. Обмацала поперек.

Саша мовчала. Вона так i вискочила надвiр – у нiчнiй сорочцi, тiльки й устигла, що впхнути босi ноги в кросiвки.

Половина вiкон свiтилася, половина – нi. Гримiли, глушачи один одного, одразу два магнiтофони. Хтось танцював на столi, тiнь металася по запнутих шторах. Дiвчата, що лiтають з вiкон або бiгають по вулицях у нiчних сорочках, нiкого не дивували i нi в кого не викликали цiкавостi.

Лiза лаялася крiзь зуби – жалiсно й брудно. Навколо на вулицi не було нiкого, хто б посмiявся, здивувався або прийшов би на допомогу, тiльки Саша стояла, гадаючи, подати однокурсницi руку, чи це буде розцiнено як образа.

В цю мить по завмерлих у безвiтрi липах пройшовся рiзкий порив, дощем полетiло листя, зiрки на секунду зникли, а потiм загорiлися знову.

Саша готова була заприсягтися, що величезна темна тiнь промчала прямо над дахом гуртожитку. Ба бiльше: опустилася на антену й сидить там, закриваючи сузiр’я Кассiопеi. Саша роззявила рота…

Це було дуже швидке, миттеве вiдчуття. Моргнули й заново засвiтилися зiрки. Лiза, не дивлячись нi на кого, вже кульгала в обхiд будинку до входу, i Саша оглядаючись побiгла за нею.

Лiза проминула двадцять першу кiмнату. Рушила далi по коридору, туди, де дверi були вiдчиненi, де коло входу стояла батарея порожнiх пляшок з-пiд пива. З Лiзиних джинсiв вiдлiтало й падало на пiдлогу прилипле листя; Саша встигла почути ii хвацький клич:

«Гульванимо, чувачки i чуви!», i, бiльше нiчого не чекаючи, пiрнула у свою кiмнату, в темряву.

По кiмнатi гуляв вiтер, стукала рама; трясучись i цокаючи зубами, Саша закрила вiкно.

Їi тiпало, хотiлося зiгрiтися, але гарячу воду знову вимкнули, а йти заварювати чай на кухню, де всiм так весело, Саша не наважувалась.

Оксана не ворушилася, з головою закутана в ковдру. Ти ж не спиш, хотiла сказати Саша. Ти просто заховалася, вичiкуеш, чим усе закiнчиться. Ти молодець, завтра скажеш з чистими очима, що нiчого не знаеш, не пам’ятаеш, спала солодким сном…

Слова пiдступили до горла й раптом, не стримавшись, хлинули назовнi.