Доктор Серафікус. Поза межами болю

Щоб зав’язати знайомство з дiвчинкою, Комаха скористувався з цього малооригiнального, досить трафаретного звичаю: пальцi, складенi, нiби роги, схилена голова та приказка речитативом.

Дiвчинка одступила на крок:

– Де ти навчився такого хулiганства? Я такого не люблю!

Вона була надто серйозна й надто обурена, ця поважна й незалежна п’ятилiтня дiвчинка, щоб Комаха не засмiявся. З чемностi дiвчинка на його смiх вiдповiла посмiшкою. Вона не хотiла ображати чужого дядю, що не вмiе поводитися з дiтьми. Вона трималася з дядею протекцiонально, як старша, досвiдченiша й розумнiша.

Такий тон i манеру в ставленнi до Комахи вона засвоiла з перших же днiв знайомства з ним.

На звичайне запитання, з яким годиться звернутися до малоi дитини:

– Як твое iм’я? – вона вiдповiла не вiдповiддю i не мовчанкою, крутячи пальцями кiнчик фартушка й сором’язливо дивлячись убiк, а запитанням вiд себе:

– А тебе?

А тому, що незнайомий дядя мiг не зрозумiти, про що його питають, вона, уточнюючи, повторила запитання:

– Як тебе звуть?

Вiн вiдповiв:

– Комаха!

Вона пiдвелась, вiдступила вбiк, заклала вимазанi рученята за спину, виставила наперед свое кругленьке черевце i запитала:

– Справдi?

– Справдi.

Дiвчина замислилась. Вона повернулась до нього всiм своiм тулубом i досить довго розглядала Комаху, його обличчя, вбрання, руки, довгi ноги й великi черевики. Вона обдивилася його з нiг до голови. Тодi пiдвела очi – такi прозорi i яснi, – ще дещо помiркувала й, прийшовши до певного логiчного висновку, сказала:

– А чому ти такий дуже великий, якщо ти комаха? Адже ж комахи бувають маленькi?

Вона ще раз поглянула на нього, великого, гучноголосого й чудного.

Надто чудного, щоб бути подiбним на людину, i надто великого, щоб бути тотожним комашинi. Вона шукала поеднання суперечностей, логiки в явищах, що спростовували одне одне.

Якщо цей Комаха i був людиною, то якоюсь iншою, не такою, як уся решта. Попри всю свою грузьку, тяжку масивнiсть, вiн здавався абстракцiею й фiкцiею.

Швидше, справдi, не людина, а похмурий гном, що живе в таемних льохах, глухих, заплутаних пiдземних переходах, вiдлюдкуватих самотнiх печерах, що не звик бувати серед людей i радiти, побачивши сонце. У нього було щось од гомункулуса[13 - Гомункулус – в алхiмii – людиноподiбна iстота, яку можна створити штучно.], колби, лабораторii, од легенди про Фауста[14 - Легенди про Фауста – оповiдi про доктора-чорнокнижника Йоганна Фауста, що жив у першiй пол. XVI ст.