Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори

Але ж танцювати не вмiв i осмiшував себе, але це тiльки зразу. Потiм уже танцював не гiрше за других. Утомив його танець, тай сiв. Присiлись до нього газди й просили, щоби iм оповiв, як то вiн освободив газдиню-молодицю. Не радо оповiдав про це Лукин, однак таки задоволив цiкавiсть газдiв. Тодi один iз газдiв спитав його чому вiн не вбив того поганого пана. Той же мiг пiти за ним у погоню. А що було б як би був дiгнав у дорозi його з молодичкою? На це вiдповiв Лукин, що дiд у печерi над Пробiйною навчав його Божих заповiдей, а в них Господь казав «не вбивай».

Молодий газда хотiв обдарувати Лукина, чим тiльки мiг, давав йому коня з сiдлом, але Лукин не хотiв нiчого брати. Замiсть цього ще допомiг йому в переселенню з Рахова в глибину гiр, щоби заховатися там вiд пiмсти пана. Всi були певнi, що пан нападе на газду i знову пiрве його жiнку. І так воно сталось. Але газди з жiнкою не було вже в Раховi. Перенiс свое газдiвство в далекi гори.

Рахiвцi сподiвалися нападу паниська, тож i привiтали його разом з гайдуками так, що залишив кiлькох убитих гайдукiв, та ледви сам живий утiк. Газда просив i намовляв Лукина, щоби залишився в нього на новому газдiвствi в горах. Але Лукин не зробив цього тому, що хотiв блукати дальше горами, а також i тому, що боявся молодички, яка дуже нагадувала його Лiсну. Готов влюбитися у молодичку, а йому, як християниновi, цього не вiльно.

* * *

Тож попращав молодих газдiв i пiшов у «свiт», у своi гори.

Нiхто не пiзнав би тепер колишнього Лукина. Лукин – легiнь! Хоч дивися на нього, а хоч малюй! Красунь! Рослий, стрункий, високий, як молодий бук над потоком, а сильний, як кiлькарiчний ведмiдь, та гарний i пишний, як Пiп-Іван на весну. Нема вже на ньому одягу зi шкур, а мае одяг барвистий, верховинський, на головi закосичена кресаня, а з-пiд неi кучерi визирають. Так, Лукин нинi Чорногiрський орел. Багатий усiм тим, що бачить i чуе. Все те, куди ступить, вважае своею власнiстю: гори, лiси, полонини зеленi i блакитне небо зi золотим сонцем над ними.

Іде Лукин, землi пiд ногами не чуе. Лiс нашiптуе йому казку карпатських гiр i в тiй казцi Лукин думкою i чином поринае. Чи не казав йому дiд, що сам Господь пробувае у казцi вiчностi, якiй не було початку й не буде кiнця? Заслуханий у казку не знав сам, де й куди вiн йде. Та ж пощо йому знати куди йде? Вiн же не йде, а на крилах гiрськоi казки летить. Казка гiр окрилена.