Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори

Не старий ще, але весь зарослий – на головi буйна чуприна, борода довга, майже до колiн, а очi у нього свiтяться як вночi у кота. При його ногах велика котюга. Такого чоловiка, як цей колибник, ще досi Лукин не бачив. Ростом не дуже високий, зате широкий у плечах, кремезний, сильний. Не скоро промовив вiн до Лукина, вдивлявся в нього, як би бажав прошити його наскрiзь гострим зором. А потiм заговорив… Грубим, глухим голосом, як би добував його з великоi бочки.

«Пробуй, легше, встати на ноги». Лукин устав.

«Зроби кiлька крокiв. Так. А тепер сядь на ковбчик, що коло ватри». Лукин сiв. Тепер вiн дав Лукиновi спорий кусень прижареного м'яса.

«Харчуй! Певно здорово проголоднiвся». Харчуе Лукин «без принуки». Справдi голодний як вовк. А колибник говорить: «Захотiв, легiне, перейти зимою Чорногору? Молодiсть-буйнiсть. – «Гукну, крикну й уже Говерлю перештрикну»! А воно не так.

«Скажи, як захочеш – не захочеш то нi – хто ти, тай що тебе занесло в люту зиму в Чорногору? Шукав собi смерти, чи хотiв поборотися з зимовою силою Говерлi»?

Лукин розповiв коротко про себе… Вiн син Карпат, хоч молодий, але знае вже добре гори, а тепер, сам не знае, що занесло його в Чорногору, щоб побачити ii зимову силу й грозу.

«Ну й побачив» – сказав колибник. «Як би не оця моя котюга, був би вже бiльше не то Чорногори, але взагалi свiту не бачив. Вона, оця котюжка, врятувала тебе вiд смерти в Чорногорi».

А котюга весь час глядiла вiрними, щирими очима на свого колибника, як би розумiла його мову.

«Так, так легiне, якби не ця котюга, був би ти пропав у Чорногорi, а я не бачив би тебе в моiй колибi й не говорив би до тебе».

Вiн розповiв Лукиновi все, як воно було. Тодi, як Лукин засипляв у Чорногорi вiчним сном, як його найшла там котюга, та як занiс вiн i затягнув його в колибу, в якiй спав дальше твердим мертвецьким сном i вкiнцi пробудився та ожив знову. Замовк колибник, попав у глибоку задуму.

* * *

Його дедя, заможний газда над Черемошем, мав двох синiв, його i молодшого вiд нього, Леська. Мав дедя з них велику потiху – славився ними бiльше, нiж своiм багатством. На легiнiв виросли. Почав дедя думати про iх женячку. Одного оженить i залишить на газдiвствi при собi, а другий пристане до якоiсь газдiвськоi дiвки. Так думав дедя.