Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори

Оба сидять на колодi зрубаного дерева та вигрiваються на сонцi.

Хто ж це той дiдусь i його внучок?

Дiдусь, це один iз ростiцьких газдiв, Трохим Сверлан, а внучок, це Мартинко. Сверлан мае двох синiв i три доньки. Мартинко, це синок Трохимового молодшого сина, Лукина. Старий Сверлан потонув у згадках минулого, повiстуе, а Мартинко не вiдривае вiд дiдика очей, слухае, ловить кожне слово i ховае глибоко в свою пам'ять. Повiстування дiда, це для нього казка з минулих лiт. Курить старий Трохим люльку та повiстуе про тi часи, коли то вiн разом iз такими як вiн сам «шибайголовами» зайшов у цi гори й осiв, ось тут, над потоком.

Не дуже то легке й веселе було тодiшне життя в горах, а все ж таки мило згадуеться його. В ньому була ж молодiсть i буйнiсть. Можна було, здаеться, руками неба досягати, ногами на Говерлю «виштрикати». Тодi «сухi буки зеленiли, а фiялки зимою зацвiтали… Гей-гей, було тай минуло, з вiтрами молодiсть полетiла, буйнiсть з водою поплила, а те, що ще залишилось, у казку перемiнилось».

Повiстуе дiдусь внучковi про давнi часи в горах; про часи, коли то в наших Карпатах було ще мало людей; коли то поставали в них початки пiзнiших сiл-осель. Старi Кути були вясе великим, многолюдним селом, але Тюдiв i Ростоки були ще малими оселями. За Сокiльським була, теж мала ще Бiлоберезка. Дрiмливi, темнi, непрохiднi лiси-пущi, повнi всякоi дикоi звiрини, а дальше в глибину гiр мало-хто заглядав.

Там далi, над рiчкою Рибницею, був Косiв, а за ним Город, Соколiвка i Яворiв.

«Товклися» десь там, – «на долах», на Покуттю i понад рiкою Днiстром, а то й за ним, – усякi дикi наiзники, якi нищили людей i iхне майно, але в Карпати не заходили. Лиш десь одного разу, як оповiдали люди, зайшли були над Прут татари, щоб звiдтам передертися на Мадярщину. Оповiдали, що тi татари були i в Старих Кутах та пробували зайти в Карпати, але це iм якось не вдалось.

Першi здобичники-завойовники Карпатських гiр осiдали де хто захотiв, де кому подобалося. Найчастiше близько рiк i над потоками. Будували вони собi хати-курницi i жили в них. Занималися ловлею риби й полюванням на дику звiрину, що давало iм одяг i харч. Життя було, як казали, простеньке, невибагливе, а при тому i важке, часто повне всяких небезпек. Отаке то було й життя Трохима Сверлана.