Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори

Не лише громада в колешнi, але й полонини та лiси довкола них спiвають, припадають до нiг Ісуса та до Його Святоi Матiнки, – Дiви Марii. Чудо над чудесами зайшло на гори й до людей… Лукин у тому великому чудi згубився, наче у водi розплився. Не знае, що дiеться з ним. Диво, чари, новина. Разом iз Божим Сином зiйшло i небо на землю, на Луковицi. Рождество Христове тут, а не там десь далеко. Це бачить Лукин власними очима, бачить добре. Вiн же сам тут у колешнi при Божiй Родинi; при нiй бажав би весь вiк свiй пережити… Заграли голосно трембiти.

iх голос постелився по полонинах, докотився до лiса i, назад вернувся. Голос отих трембiт прочуняв Лукина зi сну, а чи лише iз дрiмання.

Протирае очi раз, другий, роззираеться по зймарцi. Вiн сидить при ватрi, що вже пригасае, а у вiконця зазирае Божа днинка. Зiрки вже погасли, та не видно i тоi великоi звiзди, що стояла над колешнею.

«Що ж це могло бути, що»? – питае себе Лукин. – «Сонний, нiчний привид? Нi, нi. Це була дiйснiсть, це була правда! Вiн ii бачив, вiн пережив ii, вiн бачив Святу Родину, бачив малого Ісусика, колядував йому разом з вiвчарями i ангелами.

Так, так.

Вiн нiби i надалi бачить ту Богом озолочену нiч на полонинi i в колешнi. Такоi ночi не забуде нiколи.

Зараз пiсля Рiздвяних Свят залишив полонинський свiт i пiшов туди, де жили люди. Пiшов в села i присiлки та оповiдав усiм про Святий Вечiр, про Святу Нiч на Луковицях. Люди слухали й не було нiкого, хто не повiрив би, що воно все так було, як повiстував Лукин. До першого, що зайшов Лукин, це був дiдо над Грамiтним.

Вiн йому розповiв точно все, як воно було на Луковицях. Дiдо уважно слухав його, та покивував лише сивою головою. Вислухавши Лукина, сказав:

Це Святвечiрне чудо зробив Дух гiр, напевно нiхто iнший, лише вiн. Йому ж то Господь, створивши гори, вiддав iх у володiння i надiлив його великою силою, вiн може за допомогою Бога зробити все.

Так повiстував дiдо Лукиновi ще раз про силу й могучiсть Духа гiр i про чуда, якi вiн може творити в горах. Лукин уважно слухав.

Забули навiть оба про ватру, що стала потахати. В хатинi потемнiло. Аж ось зiйшов iз полонин до Грамiтного осел, на ньому верхи Матiр Божа з Ісусиком, а попереду них св. Йосиф. Зiрка освiчувала iм стежку, щоби не зблудили.

Перший вiдозвався дiдо:

«Бачиш Лукине? Пiзнаеш отих подорожних? Це ж Свята Родина втiкае перед лютим Іродом. Так, Лукине, це Свята Родина».

Зiрка погасла i Свята Родина зникла в темнотi ночi. Тоi ночi не спав нi дiдо, нi Лукин.