Зелений Генріх

Почувши цю звiстку, я поспiшно пiшов далi, глибоко схвильований тим, що трапилось, i здригаючись вiд жаху, одначе я був вражений самою трагiчною подiею, i хоч скiльки б я рився у своiх спогадах, я досi не можу пригадати, щоб у моiй душi ворухнулося тодi хоч що-небудь схоже на жалiсть або каяття. У головi моiй довго ще миготiли невеселi, похмурi думки, але десь у схованках серця, не пiдвладних розуму, все смiялось i радiло. Якби вiн розбився на моiх очах, якби менi довелося побачити його передсмертнi муки або хоча б його труп, тодi це видовище неодмiнно викликало б у мене i жалiсть i каяття – я твердо впевнений у цьому.

Але все це сталося без мене, я тiльки почув незримi, безтiлеснi слова i зрозумiв, що раз i назавжди позбувся мого ворога. Тепер я до деякоi мiри примирився з ним, але в цьому примиреннi не було мiсця нi скорботi, нi любовi, в ньому була тiльки вдоволена жадоба помсти. Щоправда, одумавшись, я нашвидку написав нещиру, надуману та плутану молитву, в якiй просив Бога, щоб вiн навчив мене милосердя й допомiг менi забути ворожнечу та простити покiйного; у глибинi душi я сам смiявся над цiею молитвою, i хоча вiдтодi минуло вже багато довгих рокiв, мене й понинi лякае думка про те, що моя запiзнiла спроба виявити спiвчуття до долi нещасного була плодом скорiше тверезих роздумiв, анiж велiння серця, – надто вже глибоко пустила в ньому свое корiння ненависть!

Роздiл шiстнадцятий

Невмiлi наставники, злi учнi

Повертаючись до розповiдi про останнi роки навчання в школi, я бачу, що iх аж нiяк не можна назвати свiтлою та щасливою порою моеi юностi.

Коло знань, що iх пiдносили нам, розширився, з нас почали бiльше й суворiше вимагати, у мене було неясне вiдчуття, що в моему життi вiдбуваеться щось важливе, що мене вчать чогось доброго, i я прагнув чинити так, як менi пiдказувало це вiдчуття. Але менi завжди було неясно, де закiнчуеться одна ступiнь пiзнання i де починаеться iнша, а часто цi переходи й зовсiм вислизали вiд мене. Вся бiда була в тому, що сама школа переживала в той час крутий перелом; старе поколiння вчителiв, тобто головним чином священики протестантськоi церкви, що панувала в краiнi, вченi богослови, якi не мали своеi парафii та бралися – хто знiчев’я, хто по нуждi – за викладання найрiзноманiтнiших предметiв, уживаючись у ii стiнах iз молодими, якi отримали спецiальну освiту, педагогами; у тих i в iнших були своi, часто досить суперечливi погляди на навчання, i вони дiяли нарiзно.