Зелений Генріх

Весь день я був на ногах, одначе зовсiм не вiдчував утоми; я то проходив через села i присiлки, то знову цiлими годинами йшов зовсiм самотнiй по нескiнченно довгих лiсових шляхах або по розпечених вiд сонця горбах, не раз збивався з дороги, але не шкодував про втрачений час, оскiльки тиша та самотнiсть налаштовували на роздуми, i я всю дорогу ретельно поринав у них, уперше серйозно замислившись над своею долею i неясним поки що майбутнiм. Синi волошки та червонi маки, строкатi капелюшки грибiв на узлiссi супроводжували мене впродовж усього шляху: дивовижно красивi хмари безперервно складалися в химернi фiгури й тихо пливли в бездоннiй блакитi неба; я йшов усе далi й далi, i вiдчуття жалю до самого себе, навiяне менi спiвчуттями жалiсливих сусiдiв i знайомих, знову почало долати мене, так що врештi-решт я не витримав i, незважаючи на мою звичайну стриманiсть, заплакав гiркими слiзьми.

Я був невтiшний у своему горi, нiяк не мiг опанувати себе i, сiвши в тiнистому мiсцi бiля джерела, довго ще ридав i схлипував; потiм засоромився своiх слiз, пiдвiвся, умив обличчя i, розсердившись на себе, швидко пройшов залишок шляху. Нарештi я побачив село; потопаючи серед яскравоi зеленi, воно лежало бiля моiх нiг у глибокiй долинi, порiзанiй примхливими вигинами рiчки, що яскраво виблискувала, та оточенiй лiсистими схилами гiр. Повiтря в долинi було зiгрiте ще теплими променями вечiрнього сонця, димарi привiтно димiли, з-за рiчки долинали чиiсь голоси. Незабаром я пiдiйшов до перших будинкiв села i дiзнався у господарiв, де живе пастор; помiтивши в менi риси сiмейноi подiбностi, люди запитували мене, чи не доводжусь я сином покiйному майстру Лее.

Так я дiстався житла дядечка, яке прилiпилося просто до самого берега рiчки, що голосно дзюркотiла; його зусiбiч обступали густi заростi лiщини, а серед них височiли кiлька величезних ясенiв; вiкна будинку поблискували в густому листi виноградних лоз i абрикосiв; в одному з них стояв дядечко, товстун, одягнений у зелену куртку, вiн затиснув у зубах срiбний мундштук у виглядi мисливського рога, в якому курилася сигара, а в руках у нього була двостволка.

Зграя голубiв стривожено лiтала над будинком i тулилася до дверцят голуб’ятнi; дядечко побачив мене i негайно ж закричав:

– Еге, так це наш племiнничок iде! Радий тебе бачити! Ану ж бо, йди скорiше до мене!

Тут вiн раптом глянув на небо, вистрiлив у повiтря, i красень шулiка, який кружляв над голубником, виглядаючи здобич, мертвий упав до моiх нiг.