Зелений Генріх

Тепер йому потрiбно було поберегти себе i по можливостi щадити своi сили, але вiн i слухати про це не хотiв: як i ранiше, вiн вiчно був чимось зайнятий i старався сам вникнути в кожну дрiбницю й устигнути скрiзь, де була потрiбна його допомога. Справи його пiдприемства були тепер настiльки рiзноманiтнi та складнi, що тiльки вони вже вимагали вiд нього напруги всiх сил, i вiн вважав, що не мае права якось раптом ослабити свою енергiю. Вiн займався пiдрахунками i мiркуваннями, укладав угоди, iздив робити закупiвлi по всiй окрузi, встигав побувати в одну i ту ж хвилину вгорi, на риштованнях, i внизу, пiд зводом льоху; брав лопату з рук землекопа i робив нею декiлька повновагих кидкiв, нетерпляче хапався за важiль, допомагаючи перевертати яку-небудь важку кам’яну плиту, пiдходив до якоi-небудь балки, що лежить на землi, й якщо йому здавалося, що люди баряться пiдняти ii, сам брав цю балку на плече i, важко дихаючи, вiдносив на мiсце; а коли наставав вечiр, вiн поспiшав, не даючи собi перепочинку, на збори якого-небудь товариства, щоб виступити там iз палкою промовою, або ж пiднiмався, схвильований i пiднесений, на пiдмостки i залишався там до пiзньоi ночi, прагнучи здолати незвичну для нього мову високих iдеалiв, i ця боротьба пристрастей коштувала йому, можливо, бiльших зусиль, анiж трудовий день.

Усе це кiнчилося тим, що смерть наздогнала його несподiвано, i вiн помер у розквiтi сил, у тому вiцi, коли iншi тiльки ще готуються здiйснити справу свого життя, помер, сповнений нездiйснених задумiв i надiй, так i не побачивши початку нового часу, якого вiн i його друзi чекали з такою впевненiстю. Дружина його залишилася сама з iх единим сином, хлопчиком п’яти рокiв, i цим хлопчиком був я.

Якщо людина в чомусь обдiлена долею, те, чого бракуе, здаеться iй удвiчi дорожчим того, чим вона насправдi володiе; так було й зi мною, коли, слухаючи довгi оповiдi матерi про батька, я починав усе бiльше й бiльше сумувати за ним, хоча я його так мало знав.

Мiй найвиразнiший спогад про нього вiдноситься чомусь до часу за цiлий рiк до його смертi й пов’язаний усього лише з однiею короткою, але прекрасною миттю, з однiею недiльною прогулянкою, коли ми йшли, вже надвечiр, по полях, i вiн узяв мене на руки i, висмикнувши iз землi картопляний кущик, почав менi показувати бульби, що набрякали, прагнучи вже тодi вселити менi поняття про Творця Всевишнього та пробудити почуття вдячностi до нього.