Зелений Генріх

– Я не дам тобi iсти, поки ти не прочитаеш молитву! – сказала матiнка, i я пiдвiвся з-за столу i пiшов у куток; менi стало дуже сумно, хоча в цьому смутку була i якась частка впертостi. Матiнка залишилася за столом й удала, нiби збираеться iсти, але iй не йшов шматок у горло, i тодi мiж нами похмурою тiнню пробiгла якась неприязнь одне до одного; я нiколи ще не вiдчував цього почуття, i воно було таким тяжким i болiсним, що у мене защемiло серце. Матiнка мовчки ходила по кiмнатi, прибираючи зi столу, а проте через деякий час, згадавши, що менi пора повертатися в школу, вона знову принесла мiй обiд i сказала, витираючи очi, немов у них щось потрапило: «На, попоiж, упертий хлопчиську!» Тут я теж розплакався i, сiвши за стiл, довго ще схлипував i ковтав сльози, але, тiльки-но мое хвилювання трохи вляглося, з’iв усе з завидним апетитом.

По дорозi до школи я з полегшенням зiтхнув, i це зiтхання було знаком вдячностi за благополучний рятунок од усiх напастей i за щасливе примирення з матiнкою.

Багато рокiв по тому цей випадок знову ожив у моiй пам’ятi, коли, заiхавши погостювати у рiдне село, я почув там один переказ, який сильно вразив мою уяву, – iсторiю дитини, що жила у тих мiсцях бiльше ста рокiв тому. В одному з кутiв цвинтарноi стiни я знайшов невелику кам’яну плиту без усякого напису; на нiй виднiвся тiльки напiвстертий герб i дата: 1713. Люди називали це мiсце могилою маленькоi вiдьми i розповiдали про неi всiлякi дивнi й неправдоподiбнi iсторii: говорили, нiбито ця дiвчинка, яка народилася в сiм’i знатних городян, iще в дитячому вiцi виявила незрозумiлу схильнiсть до невiри та спiзналася з нечистою силою, так що батькам довелося вiдвезти ii в наше село i вiддати пiд нагляд тутешнього пастора, вiдомого своею суворiстю й твердiстю в справах вiри, з тим щоб вiн вилiкував ii вiд мани.

Однак пастору так i не вдалося нiчого добитися: дiвчинка вiдмовлялася вимовити саме iм’я Боже, а про Святу Трiйцю i слухати нiчого не хотiла; вона продовжувала наполягати на своему безбожництвi й померла жалюгiдною смертю. Менi розповiдали, що вона була на рiдкiсть розумна i гарна собою, але, незважаючи на свiй нiжний вiк, – iй було всього лише сiм рокiв, – це була найпiдступнiша вiдьма. Особливо вправно вона зваблювала дорослих чоловiкiв; вона вмiла приворожити iх одним поглядом, так що вони до смертi закохувалися в прекрасне дитя i не раз затiвали через неi суперечки та бiйки.